Не робіть цього, якщо ваші діти вам не телефонують

«Дай нам спокійно жити». Ця фраза лишилася зі мною на всю ніч. Я лежала в темряві й розглядала стелю, хоч нічого не бачила. Отже, я заважаю. Отже, стала тією матір’ю, від якої діти втомлюються, хоча вона не просить грошей, не вимагає приїжджати, не влаштовує сцен. Я лише хотіла чути рідні голоси. Але виявилося, і цього може бути забагато.

Вранці підскочив тиск. Я випила таблетки, заварила міцний чай і поклала перед собою шматок хліба з маслом. Апетиту не було. Телефон лежав поруч, і рука кілька разів тягнулася до нього сама. Я не подзвонила.

Минув день. Потім ще один. За тиждень я зрозуміла, що мої діти не помітили мого мовчання або помітили, але їм стало легше. До магазину я стала ходити рідше: купувала одразу хліб, молоко, крупу, щоб зайвий раз не зустрічати знайомих. Сусідка з нижнього поверху зупинила мене біля ліфта.

— Оксано Миронівно, давно вас не видно. Як поживаєте?

— Нормально, — відповіла я. — Діти зайняті, у них усе добре.

Я піднялася додому й довго стояла біля зачинених дверей, не знімаючи пальта…