Не робіть цього, якщо ваші діти вам не телефонують

Він одразу пом’якшав, попросив не ображатися, сказав, що період складний і що у вихідні обов’язково подзвонить. Я відповідала спокійно, майже слухняно. Коли розмова закінчилася, сіла на кухонний стілець і довго не могла розтиснути пальці. Вони тремтіли. Усередині з’явився тупий біль, ніби під ребра поклали холодний камінь.

Я згадала свою матір. Коли їй було за сімдесят, вона часто дзвонила мені через дрібниці. Я тоді дратувалася, поспішала, думала: навіщо вона знову питає те саме, адже ми говорили вчора. І тільки тепер зрозуміла, що за тими повторними запитаннями стояла не цікавість, а страх. Страх зникнути з чужого дня.

Увечері подзвонила Лідія. Я зраділа раніше, ніж устигла захиститися.

— Мамо, Андрій сказав, що ти стала дзвонити йому щодня, — промовила вона втомлено. — Що відбувається?

— Нічого, доню. Мені просто хотілося поговорити.

— Розумію, але в нього справді важкий графік. Не можна так часто. Дай нам спокійно жити, гаразд? Ми самі будемо дзвонити, коли зможемо.

Я тихо перепросила. Вона, певно, не хотіла ранити мене, і я навіть намагалася це зрозуміти. Лідія говорила не зло, а втомлено, як людина, якій і без того доводиться тримати на плечах надто багато. Та розуміння не скасовувало болю. Після її слів у квартирі стало ще тихіше…