Не робіть цього, якщо ваші діти вам не телефонують

Того вечора я лягла рано, але сну не було. Я питала себе, може, й справді вимагаю неможливого. Може, в моєму віці треба вміти сидіти тихо, не втручатися, не чекати, не рахувати дні. Діти виросли, у кожного свій дім, свої обов’язки, своя втома. А моє завдання — радіти, що вони здорові. Розум говорив саме це, та серце не погоджувалося. Воно стискалося від думки, що я поступово перетворююся на людину, про яку згадують між іншим.

За два тижні Андрій подзвонив у неділю. Я так поспішила взяти слухавку, що ледь не натисла не ту кнопку.

— Привіт, мам. Як ти?

— Нічого, синочку. А ти?

— Нормально. Слухай, я швидко. На свята ми, найімовірніше, не виберемося. У тещі ювілей, треба їхати до них.

— Розумію.

— Ти тільки не засмучуйся. Потім якось приїдемо.

— Я не засмучуюся. Їдьте.

Він попрощався, а я ще довго тримала телефон у руці. До свят лишалося два тижні, і я вже знала, як вони минуть…