Невістка вирішила господарювати в моїй квартирі, не підозрюючи, що там на неї чекає неприємний сюрприз

— Ні.

Вона усміхнулася так, як усміхаються дитині, яка ще не зрозуміла очевидного.

Після її відходу Валентина сказала:

— Ніно, це не турбота. Це полювання. Артем осліп, а ти не маєш права осліпнути разом із ним.

Увечері зателефонував син.

— Мамо, чому ти з Лікою така холодна? Вона переживає. Каже, ти її уникаєш.

— Артеме, скажи мені, як вона потрапляє до мене додому, коли мене немає?

На тому кінці запала пауза.

— Що?

— У неї є ключ?

— Вона заходила по книжку, яку ти їй давала.

— Я не давала їй книжок.

Він тяжко зітхнув.

— Мамо, ти останнім часом стала забувати. Може, тобі обстежитися?

Ось воно. Слово лягло точно в приготоване місце.

Забувати.

— З моєю пам’яттю все гаразд, — сказала я. — І з головою теж.

Ми попрощалися без тепла.

Потім минув місяць. Ліка й далі писала й телефонувала за розкладом. Я відповідала ввічливо, але дедалі частіше відмовлялася від зустрічей. Усередині в мене збирався щільний, важкий клубок. Я ще не знала, як його назвати, але вже розуміла: якщо я зараз зірвуся, накричу, звинувачу їх, усе обернеться проти мене. Скажуть: нерви, вік, підозріливість.

Того дня я повернулася із зали, поставила сумку в передпокої, заварила звичайний чорний чай і щойно сіла, як зателефонував Артем.

— Мамо, — сказав він швидко, ніби боявся передумати. — Ми з Лікою вирішили одружитися.

Я помовчала.

— Коли?

— За три місяці. Весілля невелике. Тільки близькі. Ми дуже хочемо, щоб ти була. І ще є організаційні питання.

— Які?

— Краще обговоримо при зустрічі. У суботу прийдеш? Ліка все розкаже.

Я подивилася у вікно. У дворі було тихо, сусідка вигулювала собаку, двірник повільно згрібав листя. Все зовні здавалося звичним. А всередині в мене стало холодно, як перед грозою.

— Прийду, — сказала я.

І зрозуміла: тепер події прискоряться. Треба встигнути виставити свої межі раніше, ніж інші виставлять їх замість мене.

У суботу ми з Валентиною приїхали до Артема. Ліка зустріла нас усмішкою господині, хоч квартира належала не їй. На столі вже лежала папка.

— Ми вирішили розписатися за три місяці, — сказала вона. — Хочемо камерне святкування, тільки для своїх. Зал майже вибрали, музику теж. Сукню знайшла вдалу, не надто помітну, але дорогу. І ми хотіли попросити вас допомогти з витратами. Хоча б частково. Ви ж мама нареченого.

Я подивилася на Артема. Він мовчав, але дивився на мене з надією.

Я завжди відкладала на сина. На випадок хвороби, ремонту, труднощів, його старту.

— Я допоможу, — сказала я. — Нехай у вас усе буде гарно.

Ліка м’яко усміхнулася:

— Це дуже по-сімейному, Ніно Аркадіївно.

Далі все понеслося швидко. Ресторан, список гостей, квіти, фотограф, дрібниці, які витягують сили й гроші непомітно. Ліка керувала всім. Артем світився. Я переказувала гроші, погоджувалася, мовчала.

І дедалі частіше відчувала: мене відсувають до краю, але роблять це з усмішкою і словом «турбота».

Весілля вийшло бездоганним. Квіти, музика, світла доріжка, гарні келихи, правильні промови. Артем був щасливий і трохи розгублений. Ліка виглядала так, ніби цей день був ретельно прорахований і мусив пройти ідеально.

Фотограф попросив нас обійнятися. Я усміхалася заради сина — не хотіла, щоб колись на знімках він побачив мою тривогу….