Ніхто не вірив Ірині, але вона намагалася зупинити похорон учительки, почувши умовний стукіт із труни

Зайцева подивилася на Ірину, на чайник і знову на неї. Кутик її рота ледь помітно сіпнувся.

— Тут ви маєте рацію. Викличу експерта. Вилучення оформимо за правилами, ви вкажете, коли й де знайшли чайник. Ваші пальці теж відкатаємо, не хвилюйтеся — для порівняння. Наліт із ситечка піде на експертизу. Швидкого результату не чекайте: днів десять, якщо пощастить.

— А за ці десять днів її не вб’ють?

Відповідь пролунала не відразу.

— Людину біля палати поставлю. Це в моїх силах. Поки що — тільки це.

На той час, як закінчили з формальностями, починало сутеніти. Біля ґанку Ірина побачила чорний позашляховик і Віктора, що спирався на капот. Він випростався їй назустріч. Від учора сорочку не змінив, не поголився; під очима залягли темні кола. На цвинтарі він мав кращий вигляд.

— Сказали, тебе тут можна знайти. Давай підвезу?

— Я на машині.

— Тоді посидиш зі мною? Хвилин п’ять.

Вони влаштувалися в його машині. За склом мокрів асфальт, остання осіння мошкара кружляла біля ліхтаря. Віктор дивився туди й довго мовчав.

— Мама все ще без свідомості. Лікар не знає, опритомніє за день чи за тиждень. І якою опритомніє — теж. Надто довго мозку бракувало кисню. — Він провів долонями по обличчю. — Ірино, звідки ти знала?

— Казала ж: три й два.

— Я цей стукіт пам’ятаю! — Він несподівано розвернувся до неї. — Уночі згадав. Мені років шість було, мабуть. Мама вкладає мене, стукають у вікно, і вона сміється: «Це Ірина прийшла». Ти ж вечорами займалася в неї. Будиночки із сірників мене вчила складати.

— Було таке.

— А я забув. Усе забув, Ірино. Сорок років прожив — нічого не пам’ятаю. — Голос у нього здригнувся. — Майже пів року до матері не приїздив. Усе робота, робота: об’єкт в одному місті, об’єкт в іншому. Оксана сказала, що переїде до мами, поки та хворіє, доглядатиме її й мені нема про що турбуватися. Я так їй був вдячний. Розумієш? Вдячний.

Ірина не відповідала.

— Потім дзвінок, уночі в середу. Мама померла уві сні, каже. Приходив дільничний лікар Бондар, підтвердив смерть, серце зупинилося, довідку видасть. Я вранці приїхав. Вона в спальні лежить, ніби спить. Узяв за руку — холодна. — Він замовк, тоді продовжив: — Оксана сказала, мама просила її не віддавати на розтин. Віруюча, їй це страшно. До церкви вона останніми роками справді ходила. І я підписав відмову. Сам, Ірино.

Він плакав беззвучно, як чоловік, який із дитинства не плакав і тепер не вміє.

— Ти ж не знав.

— Мав знати. Мати моя! — Віктор витер обличчя рукавом. — Сьогодні реаніматолог сказав: без відмови її відправили б у морг, там одразу розібралися б. А після мого підпису поклали в труну. Якби не ти…

Він не договорив.

— Вікторе, вислухай мене. Два тижні тому Оксана не пустила мене до твоєї мами. Сказала, та сама не хоче мене бачити, що після мене тиск піднімається. Ще сказала про зниклі сережки з гранатами. Після цього Світлана Петрівна мені жодного разу не зателефонувала.

— У неї зламався телефон, — повільно промовив він. — Місяць тому Оксана розповідала: упав, більше не вмикається. Усе хотів новий купити. Не встиг.

Вони дивилися одне на одного.

— Ті сережки батько їй подарував, — продовжив Віктор. — Мама їх ніколи не знімала. У них і в труну поклали. При мені Оксана надягала, я сам бачив.

Обидва замовкли. Усередині машини стало зовсім тихо.

— Тобі щось відомо, — нарешті сказав він. — Розкажи.

Ірина розповіла про мішки, виставлені у двір, про контейнер із чайником і про зустріч із Миколою біля хвіртки. Поки вона говорила, вираз Вікторового обличчя змінювався. Недовіра поступилася розгубленості, а потім з’явилося щось темне, важке. На це Ірині дивитися не хотілося.

— Не можу я в таке повірити, — промовив він.

— Мені теж не хочеться. Я й не вимагаю, щоб ти вірив. Дочекаймося експертизи.

Ірина вже відчинила дверцята, збираючись вийти, коли він знову покликав її.

— Ірино! Микола сьогодні приїздив до лікарні, папери привіз. Квапить вирішувати справи фірми: урожай збирають, працівники, постачальники. Мама, каже, поки хвора, підписувати не може, а мені статут не дозволяє за неї. Там тепер умова: спадкоємця приймуть у фірму тільки з дозволу другого учасника. Тобто його, Миколи. — Віктор помовчав. — Уперше про це чую. Мама ніколи не розповідала.

— А вона сама знала?…