Новенького зустріли грубо, та невдовзі в’язні зрозуміли, що дуже в ньому помилилися

У суботу робочої зміни не було. Люди тягнули час хто як міг: хтось грав у саморобні карти, хтось прас, хтось ходив двором колами, ніби міг розтоптати строк ногами. Павло майже не виходив із барака. Він сидів на своїй шконці, тримався осторонь, інколи підводив очі на двері й одразу опускав. Страх виснажує не гірше за роботу. За кілька днів людина з ним старіє.

Після обіду Павла викликали на зустріч з адвокатом.

Зустрічі проходили в окремому корпусі, куди ув’язнених водили через огороджений перехід. Перехід був довгий, ґратчастий, із кількома поворотами. Одну його частину прибудували пізніше, і камер там не встановили. Я відзначив це ще в перші дні.

Павла вивели. За кілька хвилин із барака вийшли Дід і ще одна людина Барона — худий, прищавий, із нервовими руками, на прізвисько Клоп. Вони пішли не слідом за Павлом, а через господарський двір — тим самим боковим шляхом, що вів до сліпої частини переходу.

У мене було менше двох хвилин.

Якби бігти напряму через житлову зону, мене зупинили б одразу. Ув’язнений, що біжить, — це тривога, навіть якщо він біжить від смерті іншої людини. Але за третім бараком було технічне приміщення вентиляційного вузла. Двері там трималися на простій засувці: формально доступ закритий, фактично господарські працівники користувалися нею щодня. Із приміщення йшов вузький коридор до бокової частини переходу.

Я вийшов із барака звичайним кроком, обійшов будівлю, відсунув засувку й опинився серед труб. Там було спекотно, пахло пилом, гарячим металом і старою фарбою. Гул стояв такий, що власне дихання здавалося чужим. Я пройшов коридором і вийшов саме туди, куди треба.

Павла притиснули до ґратчастої стіни. Дід тримав його за комір. Клоп стояв збоку, закриваючи огляд з основного переходу.

— Передаси адвокатові, що показання відкликаєш, — говорив Дід тихо, майже лагідно. — За станом здоров’я. Зрозумів? Не хочеш за станом здоров’я — здоров’я саме зіпсується. Швидко й надовго.

Я підійшов ззаду. Шуміти не було сенсу.

— Остапе, — сказав я звичайним голосом. — Тебе майстер цеху шукає. Каже, по вчорашньому верстату питання. Хоче ремонт на тебе повісити.

Дід обернувся. На обличчі спершу з’явилося роздратування, потім здивування. Він явно не чекав побачити мене в цьому місці.

— Який ще верстат? Ти хто такий, щоб мені передавати?

У цю мить Клоп вирішив, що увагу Діда відвернуто, й ударив Павла в живіт. Не смертельно, не сильно за місцевими мірками, але достатньо, щоб той зігнувся й утратив повітря. Коли Клоп відвів руку для другого удару, я перехопив його зап’ясток. Не викрутив, не вдарив, не зламав. Просто повернув рух туди, куди його тіло вже пішло, і прибрав опору.

Клоп опинився на підлозі. Без крові, без крику, без видимої травми. Він лежав і кілька секунд не розумів, чому світ раптом помінявся місцями зі стелею…