Один конверт у нотаріуса відкрив те, чого чоловік і його коханка зовсім не очікували

Спочатку голос був тихим і нерівним, але з кожним словом ставав твердішим.

«Моя дорога Ларочко. Якщо цей лист опинився в тебе в руках, значить, мене вже немає поруч. Я хочу, щоб ти прочитала його саме вголос. При нотаріусі. При Артемові. І, можливо, при тій молодій особі, яку він приведе із собою.

Так, я про все знала».

Артем перестав усміхатися. Насмішка ніби застигла на його обличчі. Яна теж притихла.

Лариса продовжила:

«Я знала, що він зрадив тебе. Знала, що покинув тебе заради іншої. Знала, що до мене, своєї матері, він майже не приходив, поки я лежала безпорадна. Знала, що телефоном він вигадував справи, казав, ніби зайнятий, ніби не може приїхати, ніби не має часу.

А ти приходила.

Щодня.

Ти годувала мене з ложки, вмивала, читала мені книжки, поправляла подушку, тримала за руку, коли біль ставав нестерпним. Ти залишалася поруч, коли мені було страшно. Ти наспівувала мої улюблені мелодії. Ти стала для мене донькою, якої доля мені не дала».

Лариса відчула, як усередині здіймається гаряча хвиля сліз. Але вона змусила себе читати далі. Зараз треба було договорити. Заради Марії Андріївни. Заради себе.

«Я не могла залишити все так, ніби нічого не сталося. Артем упевнений, що отримав головне. Нехай. Так, квартира оформлена на нього. Так, заміський будинок теж. Так, той рахунок, про який сказано в заповіті, я залишила йому. Нехай думає, що переміг. Але це далеко не все, що в мене було.

Найголовніше — в іншому місці»…