Один конверт у нотаріуса відкрив те, чого чоловік і його коханка зовсім не очікували

Обличчя Артема різко змінилося. Кров ніби відхлинула від щік. Яна насупилася, переводячи погляд з нього на Ларису.

Лариса перегорнула аркуш.

«Багато років тому, після смерті мого чоловіка, мені дісталися не лише житло й ділянка. Він залишив мені цінні папери підприємства, де пропрацював майже все життя. Тоді вони майже нічого не вартували. Саме підприємство ледь трималося, багато хто вважав, що воно скоро закриється. Але згодом його викупила велика компанія, виробництво змінилося, справи пішли вгору, і вартість цих паперів зросла неймовірно.

Артемові я про це ніколи не розповідала.

Я берегла їх. Думала: раптом він усе ж таки стане іншим. Раптом подорослішає душею. Раптом навчиться бути добрішим, уважнішим, людянішим. Але роки минали, а він не ставав кращим. Навпаки, у ньому все виразніше проступало те, що я боялася визнати».

У кабінеті стало так тихо, що було чути, як десь за стіною зачинилися двері. Нотаріус сиділа нерухомо. Артем розтулив рота, але не вимовив ані звуку.

Лариса опустила погляд на наступний рядок і раптом затнулася. Вона перечитала цифру ще раз.

«Зараз ці цінні папери оцінюються в шістнадцять мільйонів. І я залишаю їх тобі, Ларочко. Не тому, що ти доглядала мене з обов’язку. Не тому, що чекала винагороди. А тому, що ти була поруч, коли мені було найгірше. Ти ставилася до мене з теплом не заради квартири, не заради грошей, не заради вигоди. Ти просто бачила в мені людину.

Ключ від комірки й усі необхідні документи нотаріус передасть тобі окремо»…