Падчерка погодилася на шлюб, що мав стати жорстоким жартом, та весілля пішло не за планом

Мирон підскочив так різко, що крісло скрипнуло й від’їхало назад.

— Ти чуєш себе? Це жахливо.

— Жахливо? — Галина навіть не знітилася. — Ні, це виховна необхідність. Олеся має зрозуміти, що її вчинки мають ціну. Вона хоче бути поруч із вуличними бідняками? Нехай спробує жити з одним із них не в мріях, а наяву.

Мирон пройшовся кабінетом, провів рукою по посивілому волоссю. У його обличчі боролися страх, любов до доньки й звична безпорадність перед дружиною.

— А її щастя? Вона заслуговує іншого життя. І до того ж ти помиляєшся: Олеся не соромитиметься простої людини. Вона надто добра для твого розрахунку.

Галина засміялася сухо й холодно.

— Ти ідеалізуєш її. Вона виросла в розкоші. Дай їй кілька днів поруч із людиною з вулиці — і вона сама попросить повернути її до колишнього життя. Тоді вона нарешті зрозуміє, що співчуття гарно виглядає лише з вікна дорогого дому.

— А цей чоловік? Чому він має погодитися?

— Гроші, Мироне. Велика сума, дах над головою, їжа, одяг. Для людини в його становищі це не пропозиція, а порятунок. Він візьме те, що ми дамо.

Мирон опустився до столу, спираючись долонями об його край.

— Це надто далеко. Може, нам просто поговорити з Олесею?

Галина підійшла до нього й пом’якшила голос, але в цій м’якості чулося залізо.

— Розмови вже нічого не змінюють. Ти сам бачиш. Іноді заради тих, кого ми любимо, доводиться бути жорсткими. Ти батько. Ти зобов’язаний захистити її майбутнє, навіть якщо вона зараз не здатна зрозуміти.

Він відвернувся до вікна. За склом сад лежав бездоганно доглянутий, спокійний, ніби в цьому домі не ухвалювали рішень, здатних зламати життя. Мирон довго мовчав.

— Це погано закінчиться, — нарешті промовив він. — Ти недооцінюєш мою доньку.

— А ти надто довго дозволяв їй робити все, що заманеться, — відрізала Галина. — Ось чому ми опинилися тут.

Сонце хилилося до заходу, коли Галина знову з’явилася в міському парку. Небо забарвлювалося в мідні й рожеві відтінки, довгі тіні дерев лягали на доріжки. Назар сидів на старій лавці, втомлено спостерігаючи за людьми. Коли перед ним зупинилася елегантна жінка в дорогому пальті, він не відразу впізнав її, а впізнавши — напружився.

— Ти той самий чоловік із центру, — сказала Галина, не питаючи. — Мене звати Галина. Я мачуха Олесі, тієї дівчини, яка сьогодні підійшла до тебе.

Назар підвівся. Його рухи були обережні.

— Я пам’ятаю її. І вас теж. Що вам потрібно?

— Угода, яка може змінити твоє життя.

Вона не стала пом’якшувати зміст. Галина виклала все майже діловим тоном: нав’язаний шлюб з Олесею, життя в особняку, забезпеченість, безпека, можливість більше ніколи не спати на холодному камені. Натомість вимагалася лише згода взяти участь у цьому шлюбі й не ставити зайвих запитань.

Назар слухав, і з кожним її словом у його обличчі зростала недовіра.

— Ви хочете, щоб я одружився з дівчиною, яка сьогодні поставилася до мене по-людськи, бо вам так зручно? За гроші?

— Не драматизуй, — холодно відповіла Галина. — Краще подумай про те, що отримаєш. Їжу. Дім. Одяг. Становище, про яке ти не міг мріяти.

— Ні, — сказав Назар. — Я не стану використовувати людину, яка проявила до мене доброту.

На мить обличчя Галини потемніло. Та вона швидко взяла себе в руки й змінила тон.

— А якщо ти зможеш допомогти не лише собі? Подумай про тих, хто лишився на вулиці. Про старого, який сидів поруч. Про чоловіків, з якими ти ділив сендвіч. За ці кошти можна нагодувати багатьох. Можна дати людям шанс.

Назар замовк. Перед очима постали обличчя тих, кого він бачив щодня: обвітрені, голодні, втомлені від очікування. Його пальці стиснулися в кулаки.

— Я міг би зробити щось для них, — промовив він ледь чутно.

— Саме так. Хіба Олеся не вчинила б так само? Вона б використала можливість допомогти, якби така можливість опинилася в її руках.

Назар підняв погляд — і раптом його увага зупинилася на золотій брошці, приколотій до лацкана Галини. Прикраса була виконана у вигляді троянди, обвитої тонкою лозою. Щось у цьому вигині металу вдарило по пам’яті так різко, що він мимоволі простягнув руку.

— Ця брошка… — прошепотів він. — Я її бачив.

Галина відступила й прикрила прикрасу долонею.

— Старинна дрібничка. Нічого особливого.

Та Назар уже не чув її як слід. У глибині свідомості спалахнув розпливчастий спогад: теплий голос жінки, тиха пісня, блиск золота біля обличчя, чиї риси стерлися часом. Він спробував ухопити образ, але той розсипався.

— Я пам’ятаю… хтось носив її, — сказав він. — Жінка співала мені.

— Спогади голодної людини часто обманюють, — швидко мовила Галина. — Нам час. Якщо ти погодишся, ти зможеш допомогти багатьом.

Назар довго дивився на неї, потім на вечірній парк, де на лавках уже влаштовувалися ті, кому більше нікуди було йти. Рішення давалося важко, ніби він підписував не угоду, а відмову від самого себе. Нарешті він кивнув.

Перед тим як піти, він підійшов до своїх вуличних товаришів і сказав, намагаючись, щоб голос не здригнувся:

— Я повернуся. Обіцяю, я знайду спосіб допомогти вам.

У машині, що пахла новою шкірою й чужою розкішшю, Назар сидів, не торкаючись м’якої оббивки спиною. Думки металися між дивною брошкою, Олесею та угодою, в яку він майже не вірив. Знову й знову він переконував себе: якщо через це можна врятувати інших, значить, він має витримати…