Падчерка погодилася на шлюб, що мав стати жорстоким жартом, та весілля пішло не за планом

Коли вони повернулися до особняка, тиша просторого холу здалася Олесі непривітною. Мармурова підлога відбивала кроки, стіни були прикрашені дорогими картинами, повітря пахло поліроллю й свіжими квітами. Усе тут говорило про порядок, достаток і суворі правила — про світ, який Галина захищала з майже фанатичною жорстокістю.

Мирон, батько Олесі, вийшов із кабінету, стривожений різким стуком підборів і виразом обличчя дружини. Він був людиною втомленою, м’якою, давно звиклою поступатися там, де треба було чинити опір.

— Що сталося? — спитав він, переводячи погляд із Галини на доньку.

— Сталося те, що твоя донька остаточно перестала розуміти межі, — заявила Галина. — Сьогодні вона влаштувала сцену на вулиці й мало не завела дружбу з жебраками.

— З жебраками? — Мирон насупився. — Олесю, це правда?

— Я просто допомогла людині, яка голодувала, — відповіла вона, намагаючись говорити спокійно. — Не бачу в цьому нічого ганебного.

Галина різким рухом узяла Мирона під руку й повела його в кабінет. Двері зачинилися перед Олесею, але товсте дерево не змогло повністю заглушити голоси.

— Ти не розумієш, наскільки це небезпечно, — говорила Галина. — Вона псує нашу репутацію. Волонтерство в бідних районах, пожертви без узгодження, відмова відвідувати потрібні прийоми, тепер ще й ці вуличні знайомства.

— У неї добре серце, — втомлено заперечив Мирон. — Хіба за це можна карати?

— У нашому світі добре серце — слабке місце. Ним користуються. Його висміюють. А потім через нього руйнується все, що будувалося роками.

Олеся стояла в коридорі, стискаючи пальці. Їй хотілося зайти, але вона розуміла: суперечка вже пішла по колу, в якому мачуха завжди знаходила потрібні слова, а батько поступово втрачав упевненість.

У кабінеті Галина ходила туди-сюди, перелічуючи всі вчинки падчерки, які вважала загрозою для сімейного становища. Мирон слухав, бліднучи. Він любив доньку, але боявся скандалів, шепоту на прийомах, крижаних усмішок тих, кого звик вважати своїм колом.

— Вона руйнує наші зв’язки, — продовжувала Галина, знижуючи голос до лютого шепоту. — Її жалість до чужих людей уже стала нав’язливістю. Треба зупинити це зараз.

— Я не можу переробити її характер, — сказав Мирон. — Вона моя донька.

Галина зупинилася. В її очах спалахнув той самий небезпечний блиск, який завжди передував найстрашнішим рішенням.

— У мене є спосіб. Один урок, який вона запам’ятає назавжди.

Мирон повільно підвів голову.

— Який ще спосіб?

Галина підійшла ближче. Її голос став спокійним і майже лагідним, але від цього звучав іще тривожніше.

— Той бездомний, якому вона так хотіла допомогти. Ми використаємо його. Нехай Олеся побачить, що світ не такий шляхетний, як їй здається. Нехай зіткнеться з наслідками своєї сентиментальності.

— Галино, що саме ти пропонуєш?

Вона усміхнулася.

— Шлюб. Ми змусимо її вийти за нього заміж…