Пасажирка тихо заспівала в машині, і чоловік раптом почув голос, який пам’ятав із самого дитинства

— Ні, молодий чоловіче, дякую, — промовила вона після паузи. — Я вас уперше бачу. Краще вже сама спробую знайти дорогу, якось дістануся.

Микола розумів її обережність, тому не наблизився й не став надто наполегливо вмовляти. Він лише пояснив, що на цій ділянці вночі з’являються безпритульні собаки, ліхтарів немає, а до найближчого житла далеко. Залишати її тут саму було б безвідповідально.

— Може, у вас є родичі чи знайомі? — запропонував він. — Зателефонуйте їм із мого телефона. Або продиктуйте номер, і я сам повідомлю, де ви перебуваєте. Тоді вони знатимуть, з ким ви їдете.

Старенька опустила очі. Її пальці, що тримали край хустки, помітно здригнулися. Вона сказала, що близьких у неї не лишилося й телефонувати, по суті, нікому. Можна було б звернутися до однієї знайомої — Валентини Семенівни, але телефона з собою все одно немає. Сама ж Олена Григорівна жила одна.

У цих словах прозвучало стільки звичного, давно прийнятого самотнього життя, що Микола відчув мимовільний жаль. Він ще раз запевнив жінку, що не заподіє їй лиха й хоче лише довезти додому. Говорив неголосно, не квапив і залишав рішення за нею.

Після довгих вагань старенька все ж погодилася. Микола відчинив перед нею дверцята, допоміг улаштуватися на пасажирському сидінні й лише тоді повернувся за кермо. Жінка поклала долоні на коліна, випросталася й якийсь час насторожено оглядала дорогий салон, ніби боялася торкнутися чогось зайвого.

Микола помітив, як вона здригається від кожного його руху, і постарався поводитися якнайспокійніше. Він не вмикав музику, не додавав швидкості й тримав руки на видноті, щоб незнайома обстановка не тривожила її ще дужче. Літня пасажирка потроху відтанула: плечі опустилися, дихання стало рівнішим, хоча пальці все ще смикали край хустки. Ця мовчазна обережність нагадала йому, наскільки беззахисною вона почувається далеко від дому.

Він рушив плавно й не став розпитувати, доки її напруження трохи не послабло. Потім відрекомендувався:

— Мене звати Микола. А як мені звертатися до вас?

Жінка вперше ледь помітно всміхнулася.

— Олена Григорівна.

Микола повторив її ім’я, щоб краще запам’ятати, і обережно поцікавився, чи часто вона гуляє в цих місцях. Олена Григорівна знітилася. Вона пояснила, що зазвичай не заходить далеко: їй просто інколи хочеться побути на свіжому повітрі. Сьогодні ж ноги самі завели її від знайомих місць, а пам’ять знову підвела.

— Як ти сказав, тебе звати, сину? — несподівано перепитала вона.

— Микола, — терпляче відповів він і, почувши власне ім’я в тиші салону, відчув незбагненне хвилювання…