Пасажирка тихо заспівала в машині, і чоловік раптом почув голос, який пам’ятав із самого дитинства

Кілька хвилин вони їхали мовчки. Тепер тиша вже не здавалася незручною, але Микола дедалі частіше поглядав на пасажирку. Йому було шкода цю самотню жінку, яка могла вийти на коротку прогулянку й раптом загубити дорогу до власного дому.

Він запитав, чи живе вона неподалік і чи супроводжував її раніше хтось. Олена Григорівна не відповіла відразу. Вона дивилася крізь скло на темні поля, ніби там, за власним відображенням, бачила зовсім інший час.

— Раніше зі мною ходила подруга, — нарешті сказала вона. — Ми майже щовечора виходили разом. Тоді й пам’ять ще не так підводила. Я знала: якщо розгублюся, вона підкаже, куди звернути.

Микола обережно поцікавився, давно чи почалися ці провали. Запитання явно було їй неприємне, однак щира участь у його голосі допомогла подолати ніяковість. Спершу, розповіла старенька, з пам’яті зникали найзвичайніші речі: місце, куди вона поклала окуляри, назва книжки, щойно прочитана фраза. Згодом стало гірше. Часом вона забувала, навіщо вийшла, не впізнавала знайомий поворот і зупинялася посеред вулиці, не розуміючи, куди йти далі.

Подруга щоразу брала її під руку й заспокоювала: мовляв, поки вони разом, ніхто не загубиться. Олена Григорівна вимовила це з сумною усмішкою, але голос у неї затремтів. З того, як вона замовкла й міцніше зчепила пальці, Микола зрозумів, що продовження завдає їй болю.

— А тепер ваша подруга не може вас супроводжувати? — м’яко запитав він.

Жінка відвернулася до вікна. Майже рік тому подруги не стало. Відтоді вона звикала виходити сама, переконувала себе, що впорається, однак часом її охоплював такий страх, що хотілося зупинити першого-ліпшого перехожого. Самотність виявилася важчою за саму забудькуватість.

Микола висловив співчуття. Він не говорив звичних утішних фраз, бо розумів їхню марність. Просто визнав: залишатися сам на сам із пам’яттю, що погіршується, справді страшно.

Олена Григорівна вдячно кивнула. Іноді, зізналася вона, їй і досі вчувається голос подруги в натовпі або знайомий силует попереду. Сьогодні вона теж збиралася пройти зовсім трохи, але отямилася вже на незнайомій дорозі. З кожною такою прогулянкою виникало відчуття, ніби пам’ять забирає по часточці її самої.

— Зараз ви не одна, — упевнено сказав Микола. — Я не дозволю вам знову загубитися. Ми спокійно знайдемо ваш дім.

Старенька подивилася на нього з теплом і подякувала. Його допомога, сказала вона, стала для неї світлом посеред цієї холодної ночі. Потім у салоні знову запанувала тиша — вже не важка, а довірлива. І саме в цій тиші Олена Григорівна ледь чутно почала наспівувати стару мелодію…