Пасажирка тихо заспівала в машині, і чоловік раптом почув голос, який пам’ятав із самого дитинства

Микола вискочив надвір і кілька разів покликав її на ім’я. У відповідь чувся лише шум вітру. Він освітив телефоном узбіччя, зазирнув за машину, пройшов назад дорогою й перевірив неглибоку канаву. Літня жінка не могла далеко відійти за ті хвилини, поки він міняв колесо, однак довкола не було ні руху, ні слідів її присутності.

Він розширив пошуки, вдивляючись у темряву аж до болю в очах. Жодних будинків поблизу не виднілося, сховатися було ніде. Виникало тривожне враження, ніби старенька розчинилася в нічному тумані. Ця думка була безглуздою, і Микола сердився на себе за неї, але іншого пояснення не знаходив.

Він спробував відновити останні хвилини по порядку. Олена Григорівна лишалася в машині, коли він діставав запасне колесо; дверцята не грюкали, кроків за спиною він не чув. Навіть якби вона вийшла тихо, її повільна хода не дозволила б їй так швидко зникнути. Що ретельніше Микола перебира́в факти, то менше вони піддавалися розумному поясненню. І все ж він відмовлявся вірити в надприродне, тож і далі шукав найпростіше, земне пояснення.

Повернувшись до автомобіля, він ще якийсь час стояв із відчиненими дверцятами. Утома підказувала, що треба їхати додому, а совість не дозволяла припинити пошуки. Зрештою він вирішив, що жінка, ймовірно, вийшла непомітно й якимось чином дісталася знайомого місця. Переконати себе в цьому до кінця так і не зміг.

До заміського будинку Микола приїхав значно пізніше, ніж зазвичай. Дружина відразу помітила його розгубленість, і він докладно розповів про зустріч, пісню, проколоте колесо й зникнення пасажирки. Вона вислухала уважно, хоча в її очах поступово з’явився скептичний блиск.

— Історія й справді загадкова, — мовила вона з легкою усмішкою. — Може, тебе на дорозі навідав якийсь дух? Про ці місця ж усяке розповідають.

Миколі її жарт не сподобався. Він повторив, що жінка була цілком реальною: сиділа поруч, розмовляла й співала. Вона зникла лише тоді, коли він відволікся на проколоту шину, хоча він обшукав усе узбіччя.

Дружина й далі балансувала між іронією та цікавістю. Вона зауважила, що якщо це був привид, то наступного разу чоловікові варто було б бодай попередити її заздалегідь. Микола заперечив, що ніяких привидів не існує, а була лише заблукала літня жінка, яка потребувала допомоги.

Зрештою він поступився її настрою й пообіцяв надалі обережніше ставитися до нічних попутників з іншого світу. Напруження розрядилося сміхом. Дружина обійняла його й запропонувала лишити дивини минулого вечора до ранку: день видався важким, обом пора було відпочити.

Вони поговорили про роботу й плани на вихідні, але, вже лежачи в ліжку, Микола знову побачив перед собою обличчя старенької. Його тривожило не лише її зникнення. Куди дужче мучило відчуття, що він знав її раніше, а пісня відчиняла двері в минуле, які пам’ять чомусь не дозволяла розчахнути. З цими думками він нарешті заснув…