Під час обстрілу солдат упав у стару криницю й побачив на дні те, чого ніяк не очікував
— Ні. Але, можливо, там підробка. Мені треба зрозуміти, що сталося.
— Усі питання вирішуються за записом.
— Прошу вас.
Вона подивилася уважніше. Мабуть, помітила його сіре обличчя, неголене підборіддя й темні кола під очима.
— Без довіреності вам документи ніхто не покаже.
— А якщо там мій підпис?
— Пишіть заяву. Або звертайтеся через юриста.
— Я можу поговорити з нотаріусом?
— Сьогодні прийому немає.
Із кабінету вийшов чоловік у дорогому пальті, за ним жінка з текою. Секретарка відразу випросталася й стала помітно уважнішою.
— Отже, документи все-таки були? — запитав Даниїл.
— Я не маю права розголошувати такі відомості.
— Хоча б скажіть, мама приходила особисто?
Секретарка стиснула губи.
— Я не можу відповідати на це запитання.
Але її погляд на мить метнувся до дверей кабінету. Коротка пауза сказала більше, ніж будь-які слова.
Надворі мрячив дощ. Даниїл стояв під дашком і знову дзвонив матері. Довгі гудки тяглися один за одним, потім виклик скинули. Він набрав ще раз — результат повторився.
За хвилину надійшло повідомлення від Лариси: «Не муч її. Їй зле через тебе».
Він хотів написати різко, зло, без оглядки. Але пальці не слухалися. Набрав: «Я нічого не підписував. Нам треба поговорити». Подивився на екран, стер. Написав: «Покажи документи». Знову стер.
Увечері він поїхав до Олени.
Олена була його колишньою дружиною, хоча це слово їм обом здавалося не зовсім точним. Вони розійшлися два роки тому без гучних сварок і красивих фінальних сцен. Просто втомилися рятувати одне одного від побуту, рахунків, ремонту, безсонних ночей і постійного відчуття, що життя весь час вимагає більше, ніж вони можуть дати. Їхній син Кирило жив то в неї, то в Даниїла. Олена працювала адміністраторкою в медичному центрі, говорила швидко, рухалася ще швидше й з одного погляду розуміла, людина бреше чи вже розвалюється на частини.
Вона відчинила двері в домашній кофті, з рушником на плечі.
— Вигляд у тебе такий, ніби ти ночував на сходах.
— Майже вгадала.
Із кімнати виглянув Кирило.
— Тату?
