Підозри дружини посилювалися з кожним днем, і візит до сусідньої квартири багато що пояснив

— запитав він.

— Де господиня квартири? — суворо промовив Орлов.

— У ванній, — машинально відповів Віктор і відступив у коридор, пропускаючи їх.

У Ірини ніби зірвало останню пружину.

— Ах ти… — вона подалася до чоловіка й схопила його за одяг. — Як ти міг?

— Ірино, ти що? — Віктор намагався відсторонитися, не розуміючи, від чого захищатися — від дружини, від поліцейського чи від власної розгубленості.

— Припиніть негайно, — різко сказав Орлов.

Він уже зрозумів, що виклик, найімовірніше, не має стосунку ні до небезпеки, ні до злочину. Його втягнули в сімейну сцену, і це йому явно не подобалося.

Із ванної почувся шум, потім з’явилася Марина. Волосся було зібране, на руках — сліди будівельного пилу, у пальцях вона тримала вологу ганчірку.

— Що тут коїться? — запитала вона й зупинилася, побачивши поліцейського, Ірину й Віктора в коридорі.

— На місці стійте, — втомлено сказав Орлов, радше для порядку, ніж із потреби. — І всі заспокойтеся.

Марина перевела погляд на Ірину. У її очах майнули спершу подив, потім образа, потім розуміння. Ситуація виглядала настільки двозначно, що будь-яка плітка після цього могла розростися до розмірів катастрофи…