Підозри дружини посилювалися з кожним днем, і візит до сусідньої квартири багато що пояснив

— поліцейський, здається, не відразу її впізнав. — Залишайтеся в себе. До сусідів не заходьте. Я скоро буду.

— Будь ласка, швидше.

Вона відключилася й одразу кинулася до дзеркала. Абсурдність того, що відбувалося, не завадила їй поправити волосся й натягти поверх футболки теплий светр. Їй хотілося виглядати не жалюгідною ошуканою дружиною, а людиною, яка прийшла по правду.

За кілька хвилин Ірина піднялася сходами на поверх вище й зупинилася біля дверей Марини. Усередині було тихо. Від цієї тиші ставало тільки гірше.

Поліцейський з’явився несподівано швидко. Кремезний, захеканий, у формі, він вийшов із ліфта й одразу подивився на Ірину з запитанням.

— Крики тривають?

Вона відкрила рота, але відповісти не встигла. Їй уже було страшно від власної брехні, але відступати здавалося запізно.

— Я… чула раніше, — вичавила вона.

Арсеній Орлов насупився, дістав службову зброю, тримаючи її обережно й строго вниз, і натиснув на дзвінок.

Ірина завмерла. Ці секунди розтяглися так, ніби між дзвінком і дверима минуло ціле життя. Вона уявляла обличчя Марини, розгубленість Віктора, викриття, крик, сльози — усе водночас.

Але двері відчинив Віктор.

Він стояв у домашньому робочому одязі, з невеликими слідами пилу на рукаві, і дивився то на поліцейського, то на дружину. На його обличчі змішалися здивування, переляк і цілковите нерозуміння.

— Що відбувається?