Після аварії мільйонер удав, що не прийшов до тями, і почув розмову, якої зовсім не очікував

І не знала, що вже програла. Кава в офісі Марини завжди була надто міцною. Вона варила її в маленькій турці на електричній плитці, що стояла на підвіконні й тихенько потріскувала, коли нагрівалася.

Олег знав цю турку років із двадцять. Вона пережила три переїзди компанії й виглядала відповідно. Він зателефонував Марині за день до зустрічі.

Сказав лише: треба поговорити, особисто, без зайвих вух. Вона не перепитувала. Просто назвала час.

Офіс був порожній — субота, секретарки не було, у приймальні негучно гудів кондиціонер. Марина відчинила йому сама — у джинсах і піджаку, волосся зібране, на столі стос якихось документів і та сама турка. Вона вже знала, що розмова буде не про квартальний звіт.

Олег сів. Обхопив горнятко з кавою обома руками — гаряче, майже обпікаюче, — і це чомусь допомагало зосередитися. Потім заговорив.

Він говорив рівно, без зайвих слів. Про те, що чув у лікарняній палаті. Про слова, які намертво в’їлися в пам’ять.

Про рішення, яке він ухвалив уночі, коли лежав поруч із дружиною й дивився в стелю. Марина слухала, не перебиваючи, не змінюючись на обличчі, лише одного разу потягнулася до своєї чашки й так само тримала її обома руками, дзеркально. Коли він закінчив, у кабінеті на секунду стало дуже тихо.

Лише турка поскрипувала на підвіконні. — Я хочу, щоб після розлучення в неї не лишилося нічого, — сказав Олег і поставив горнятко на стіл. — Ні копійки.

Ні квадратного метра.

Марина помовчала. Потім кивнула — повільно, один раз, як людина, яка ухвалила рішення ще до того, як її попросили.

— Добре, — сказала вона просто. І не поставила жодного запитання. Потім майже мимохідь, не змінюючи тону, додала:

— Слухай, я не хотіла говорити завчасно.

— Але поки ти лежав, Оксана поводилася дивно. Я бачила її в коридорі — вона з кимось шепотілася. Двоє в костюмах.

— Може, адвокати, не знаю.

Марина знизала плечем.

— Може, нічого.

— Але я запам’ятала.

Олег не відповів. Лише прибрав руку з горнятка й поклав її на коліно.

«Адвокати. Поки він був непритомний. Авжеж».

Марина присунула до нього аркуші. Схема була проста й, на диво, логічна — саме тим і була небезпечна, що виглядала як турбота. Олег ще відновлюється, судовий процес попереду, бізнес не можна лишати без нагляду.

Генеральна довіреність на управління всіма активами — стандартна практика, нічого незвичного. Марина вестиме справи, він лікуватиметься. Усе під контролем, усе захищено.

— Через Романа проведемо юридичну частину, — додала вона, перегортаючи сторінку. — Він чистий, у нього немає прямих зв’язків із компанією. Надійнішого не вигадаєш.

Роман Ткаченко — діловий партнер, якого Олег знав років десять. Спокійний, небагатослівний, із тих людей, які не метушаться й не зникають у важку хвилину. За два дні він приїхав сам, без попередження, просто подзвонив знизу й піднявся.

Вони потиснули руки в передпокої. Роман подивився на нього уважно, з тією прямотою, яка завжди в ньому була, без зайвої м’якості. — Тримайся, — сказав він коротко.

«Розберемося». Такі жінки не заслуговують ані копійки. Олег відчув, як щось у грудях трохи відпустило.

Ось вони. Двоє. Люди, які прийшли, не чекаючи нічого навзаєм, які не ставили зайвих запитань і не читали моралі.

На таких усе й тримається, особливо тоді, коли ґрунт іде з-під ніг. Він підписав довіреність того ж дня. Ручка ковзнула по паперу легко, майже без зусилля…