Після отримання диплома син почув зізнання батька й відповів так, що в залі запала тиша

Крики посипалися з усіх боків. Родичі говорили навперебій, хтось вимагав негайно вигнати Олега, хтось називав Ларису безсоромною. Лариса відступила до стіни, збліднувши під шаром макіяжу.

Олег кинувся до Артема, намагаючись вихопити телефон, але син легко відвів його руку.

— Ось вона, ваша велика батьківська любов, — сказав Артем крізь зуби. — Один використав дружину, щоб не бруднити рук турботою. Друга чекала, доки дитина стане дорослою й зручною. А тепер ви прийшли по готовий результат.

— Замовкни! — заревів Олег.

— Ні. Сьогодні мовчатимете ви. Від цієї миті в мене немає батька на ім’я Олег Середа. І немає матері на ім’я Лариса Бондар. Моя родина — це жінка, яка стоїть за моєю спиною. Моя єдина мати — Марина Коваль.

Олег захлинувся від люті.

— Тоді слухай мене уважно. Відсьогодні ти не отримаєш від мене ані копійки. Ви обоє забираєтеся з мого дому. Ця квартира моя. Компанія моя. Подивимось, як далеко ти поїдеш зі своїми дипломами, коли лишишся без даху й грошей.

— Хто сказав, що цей дім належить тобі? — пролунав біля дверей сухий чоловічий голос.

Усі обернулися. На порозі стояв Назар Гнатюк, адвокат і давній знайомий мого покійного батька. У руках він тримав чорний портфель, обличчя було зібране й суворе. Я побачила його — і лише тоді зрозуміла, що весь цей час майже не дихала.

Назар Кирилович увійшов до вітальні, поставив портфель на стіл і дістав товсту теку.

— Олеже, ти так упевнено говориш про свій дім і свою компанію, що можна подумати, ніби ти з’явився на світ уже з ключами й статутним капіталом у руках.

Олег різко зблід, але одразу задер підборіддя.

— Не втручайтеся. Це сімейна справа.

— Ні, — спокійно відповів адвокат. — Тепер це юридична справа. І дуже серйозна.

Він розклав документи так, щоб їх бачили найближчі родичі.

— Двадцять п’ять років тому, коли ти одружився з Мариною, у тебе майже нічого не було. Батько Марини продав майно, щоб купити цю квартиру й дати тобі стартові кошти для бізнесу. Ти підписав договір цільової позики й нотаріальне зобов’язання. Там є пункт, який ти, схоже, волів забути.

— Квартира оформлена на мене, — огризнувся Олег. — Це моє особисте майно.

— Формально — так. Але гроші були передані тобі на умовах, зафіксованих нотаріально. У документі прямо зазначено: якщо ти зрадиш дружині, зрадиш її інтереси або спробуєш залишити її без житла, майно, створене на ці кошти, переходить Марині. Це стосується і квартири, і частки в компанії.

Олег зробив крок назад. Його губи здригнулися.

— Нісенітниця. Старі папірці нічого не значать.

— Значать, — сказав Назар Кирилович. — Особливо якщо до них додані банківські виписки, документи щодо руху коштів і докази того, що останні роки ти виводив гроші з компанії через підставні договори. Частина цих коштів пішла на утримання Лариси, на її салон, житло й особисті витрати.

Лариса видала тихий, здавлений звук.

— Позов уже подано, — продовжив адвокат. — Заява про розтрату, зловживання повноваженнями, поділ майна й виконання нотаріального зобов’язання — у суді. Документи пішли вчора вранці. Тож, Олеже, людина, яка має залишити цей дім, — не Марина.

Артем міцно стис мою руку. Я відчула, як його тепло повертає мене в реальність. Олег упав на диван, ніби в ньому разом згасли всі м’язи. Його обличчя стало сірим.

Син дивився на нього без злорадства. Лише з крижаною ясністю.

— Це дім моєї матері, — промовив Артем. — А сміття, яке має піти звідси, стоїть перед нами…