Після похорону чоловіка-зрадника жінка прийшла на цвинтар і зрозуміла, що її вчинок не залишився непоміченим

Ольга замахнулася так швидко, що Анна не встигла зреагувати. Артем перехопив її руку.

— Ще раз, — сказав він тихо, — і я викличу охорону.

Ольга вирвала руку й пішла, цокаючи підборами.

Папка Віктора Ткачука знайшлася за тиждень.

Не сама, звісно. Анна спершу поїхала до його контори. Маленький офіс і справді був біля ринку: пластикові двері, вивіска «юридичні послуги», усередині — дві кімнати, старий принтер, шафа з папками, жінка-секретарка з байдужим обличчям.

— Віктора Івановича немає, — сказала вона.

— Коли буде?

— Не знаю.

— У мене термінове питання щодо документів Сергія Коваленка.

Секретарка підвела очі.

— Нічого не знаю.

Надто швидко. Надто рівно.

Анна залишила номер, але дзвінка не дочекалася. Тоді Артем запропонував піти іншим шляхом. Він знайшов у батьковому телефоні листування — не відразу, бо апарат був заблокований, але паролем виявилася дата народження Анни. Від цього її знову накрило: Сергій зраджував, брехав, боявся, але пароль залишив її датою. Ніби не міг до кінця відпустити.

У листуванні з невідомим номером були короткі повідомлення.

«Віктор каже, без підпису дружини ніяк».

«Оля тисне. Не хочу втягувати Аню».

«Марина не повинна знати про розписку».

І останнє, за день до смерті:

«Якщо я підпишу попередній, ви залишите доньку в спокої?»

Відповідь:

«Пізно торгуватися, Серьожа. Завтра приїжджай із паспортом. І не здумай чудити».

Номер був без імені. Але Марина його впізнала.

— Це Віктор. Він мені дзвонив.

Анна зберегла скриншоти. Потім вони пішли до дільничного. Той вислухав, насупився, сказав, що справа непроста, самих підозр мало, але заяву прийняти зобов’язаний. Анна писала її тремтячою рукою, виводячи: «прошу провести перевірку». У коридорі пахло мокрим одягом і старим лінолеумом.

— Не чекайте кіно, — сказав дільничний, приймаючи аркуші. — Але якщо є листування, погрози, спроби оформити майно — будемо дивитися. І до нормального юриста сходіть. Не до такого, як ваш Ткачук.

Нормального юриста знайшла начальниця Анни. Олена Андріївна, строга жінка, яка рідко втручалася в чуже життя, покликала Анну до себе після обіду.

— Ти ходиш як тінь. Розповідай.

Анна спершу сказала «нічого», але потім раптом розповіла все. Про Сергія, Марину, лист, Ольгу, документи. Олена Андріївна слухала, не перебиваючи, тільки пальцями постукувала по столу.

— У моєї сестри був схожий спадковий кошмар, — сказала вона. — Дам контакт юриста. Тямущий. Недешевий, але я авансом тобі допоможу, потім вирахуємо поступово. Сперечатися не будеш.

Анна відкрила рота, закрила.

— Дякую.

— Не реви. Ревітимеш удома. Зараз записуй номер.

Юрист, Дмитро Бондаренко, виявився спокійним чоловіком років сорока п’яти з утомленими очима людини, яка давно не дивується людській жадібності. Він уважно вивчив лист, фотографії, листування.

— Картина така, — сказав він. — Перше: Марині треба встановлювати батьківство. Це окремий процес. Друге: щодо майна — якщо були спроби тиску, підробки або кабальні угоди, це треба фіксувати. Третє: лист покійного сам по собі не доказ усіх обставин, але важлива зачіпка. Четверте: не зустрічайтеся з Ольгою наодинці. Усі розмови — письмово або при свідках.

— А фотографія, яку мені надіслали? — спитала Анна.

Дмитро подивився на екран.

— Номер зберігся?