Після похорону чоловіка-зрадника жінка прийшла на цвинтар і зрозуміла, що її вчинок не залишився непоміченим
— Вона боїться.
— Отже, підемо туди, де вона не зможе просто кричати.
Наступного дня Анна не пішла на роботу. Подзвонила начальниці, сказала, що сімейні обставини. Та зітхнула, пом’якшала:
— Бери тиждень. Тільки тримайся.
Артемові вона все розповіла ввечері. Син слухав мовчки, стоячи біля вікна. Коли Анна сказала «Марина — твоя сестра», він різко обернувся.
— Що?
Марина сиділа на краю дивана, зіщулившись.
— По батькові, — сказала вона. — Я майже нічого не знала про вас.
Артем довго дивився на неї. Обличчя в нього було кам’яне, але Анна бачила, як він стиснув щелепи.
— Отже, тато брехав усім.
— Так, — сказала Анна.
Він підійшов до столу, взяв стару фотографію, де Сергій тримав маленьку Марину.
— Схожа, — глухо сказав він.
Марина опустила очі.
— Я ні на що не претендую. Я просто хочу зрозуміти, що сталося.
Артем усміхнувся без радості.
— Тепер усі претендують. Навіть ті, хто не хоче.
Анна здригнулася, але він одразу додав:
— Я не про тебе. Я про тітку Олю.
Вони почали збирати докази не відразу, бо життя не чекало. Треба було отримати свідоцтво про смерть, забрати речі Сергія, сходити до нотаріуса, де в тісному кабінеті пахло папером і дешевою кавою. Нотаріус, жінка з акуратною зачіскою й утомленим спокоєм, пояснила, що спадкова справа відкривається за заявою, що треба встановити коло спадкоємців, що позашлюбне батьківство Марини без запису в документах доведеться підтверджувати окремо.
— Через суд, найімовірніше, — сказала вона. — Добровільно визнати вже нікому. Потрібні будуть докази: листування, фотографії, свідки, можливо, експертиза за родичами.
Марина зблідла.
— Це довго?
— Не швидко. Але можливо.
Ольга в цей момент сиділа поруч із Наталією Павлівною й дивилася на всіх сухими очима.
— А може, не треба ганьбити покійного? — сказала вона. — Дівчина прийшла, розповіла казку, а ми тепер маємо танцювати?
Артем різко повернувся до неї.
— Не смійте.
— Що — не смійте? Твій батько все життя був порядною людиною.
Анна подивилася на неї.
— Порядні люди теж помиляються. А от чужі фотографії дружинам надсилають не від порядності.
Ольга сіпнулася.
— Про що ти?
— Ти знаєш.
Нотаріус підвела очі поверх окулярів.
— Особисті звинувачення прошу залишити за межами кабінету.
Після зустрічі Ольга наздогнала Анну в коридорі.
— Ти пошкодуєш.
Артем ступив уперед, але Анна зупинила його рукою.
— За що саме? За те, що перестала вірити тобі на слово?
Ольга усміхнулася самими губами.
— За те, що впустила цю дівчину в дім. Вона вас усіх розорить. А потім зникне.
Марина стояла біля стіни, стиснувши ремінець сумки.
— Я нікуди не зникну, — сказала вона тихо.
— Авжеж, — Ольга повернулася до неї. — Ти ж тепер донька. Учора ніхто, сьогодні спадкоємиця.
Марина зблідла, але раптом підвела голову.
— А ви вчора тітка, сьогодні шахрайка?
