Після похорону чоловіка-зрадника жінка прийшла на цвинтар і зрозуміла, що її вчинок не залишився непоміченим

Він довго дивився в склянку.

— Гроші.

Виявилося, він вклав велику суму в справу знайомого. Потім ще взяв кредит. Потім позичив у когось під відсотки. Анна слухала, і кожне слово падало в неї, як камінь у воду.

— Скільки?

Сергій не відповів одразу.

— Скільки, Сергію?

Він назвав суму.

Анна сіла. Не тому, що захотіла — ноги не втримали.

— Ти збожеволів.

— Я хотів заробити. Для нас.

— Не смій.

— Правда.

— Для нас? Потай узяв гроші, брехав, зустрічався з Мариною, а тепер «для нас»?

Він стиснув склянку так, що Анна злякалася, аби скло не луснуло.

— Вона не через гроші.

— Звісно. Вона через кохання.

— Не треба.

— Вона знає, що ти винен?

Сергій промовчав, і цього було досить.

Після цього життя розповзлося на окремі, погано зшиті шматки. Анна ходила на роботу в бухгалтерію маленької меблевої фірми, відповідала на дзвінки, перевіряла накладні, кивала колегам і часом ловила себе на тому, що вже п’ять хвилин дивиться в одну клітинку таблиці, нічого не розуміючи. Ночами вона не спала. Лежала на своєму боці ліжка, де ще зберігалася порожнеча від Сергія, і слухала, як у сусідній квартирі хтось пізно вмикає воду.

Артемові вона сказала за тиждень. Син приїхав у п’ятницю, з рюкзаком і втомленим обличчям. Він навчався в іншому районі, винаймав кімнату з приятелем, додому приїздив рідко.

— Мамо, ти погано виглядаєш, — сказав він із порога.

Анна намагалася говорити спокійно, але голос здригнувся на словах «інша жінка». Артем сів на стілець, зняв шапку й довго крутив її в руках.

— Тато сам сказав?

— Так.

— І що тепер?

— Не знаю.

Артем подивився у вікно.

— Він мені дзвонив. Сказав, що у вас «складний період» і щоб я не втручався.

Анна заплющила очі.

— Авжеж.

— Мамо, — Артем підійшов, незграбно обійняв її за плечі, — я з тобою.

Вона вткнулася обличчям у його светр і вперше за всі ці дні заплакала так, що не могла зупинитися. Син гладив її по спині, мовчав, тільки шепотів: «Тихо, мамо. Тихо».

Марину Анна побачила за місяць.

Та сама прийшла до них у двір.

Анна поверталася з магазину з двома пакетами: хліб, молоко, дешеві яблука, пачка вівсянки. Біля під’їзду стояла світла іномарка, блискуча після мийки. Поруч із нею — дівчина з фотографії. У житті вона була нижча на зріст, ніж здавалася на знімку, але така сама доглянута: бежеве пальто, тонкі чоботи, гладеньке волосся, телефон у руці.

— Анна? — спитала вона.

Анна зупинилася.

— Так.

Марина усміхнулася. Нервово, невпевнено, але все одно з тією самою молодістю, від якої Анні стало фізично боляче.

— Я хотіла поговорити.

— Нам нема про що.

— Є. Сергій не повинен страждати між нами.

Анна навіть не одразу зрозуміла цю фразу.

— Він страждає?

— Ви тримаєте його квартирою, сином, почуттям провини. Він, між іншим, хворий.

Пакет в Анниній руці шарудів від вітру. На дні перекочувалися яблука.

— Чим хворий?