Після похорону чоловіка-зрадника жінка прийшла на цвинтар і зрозуміла, що її вчинок не залишився непоміченим

— Я не хотіла вас мучити, — тихо промовила вона. — Правда. Я злилася, так. Мені здавалося, ви забрали в мене все життя. У вас був він, в Артема був батько, а в мене — тільки мамині недомовки. Коли я знайшла його, я думала… зараз усе стане правильно. Він буде поруч. Познайомить мене з братом. Скаже, що чекав.

— А він?

— Він плакав. Уперше. Потім став допомагати грошима. Знімав мені квартиру, оплатив борги.

— Які борги?

Марина відвернулася.

— Я зв’язалася з поганими людьми. Не бандити, ні. Просто… мікропозики, знайомий із «вигідною справою», відсотки. Мама хворіла, я брала на ліки, потім на похорон, потім перекривала одне іншим. Сергій дізнався й сказав, що все вирішить.

— Тому кредити.

Марина кивнула.

— Але потім з’явилася Ольга. Вона дізналася про мене. Сказала, що допоможе ввійти в сім’ю, якщо я її слухатиму. Вона казала, що ви ніколи мене не приймете, що Артем ділитиме спадщину, що треба заздалегідь убезпечитися.

Анна повільно опустилася на стілець навпроти.

— Спадщину?

— Квартиру. Заощадження. Частку в гаражі. Я не хотіла. Чесно. Але Ольга переконувала Сергія оформити дарчу на частину квартири на мене. Він відмовився. Тоді вона почала тиснути. У неї свої борги, я чула, як вона говорила телефоном.

Анна згадала Ольгу в траурній залі. Її швидкі погляди. Її шипіння: «Довела». Її метушливі руки біля вінків. І ще — Ольга завжди знала, де в Сергія лежать документи. Після смерті батька саме вона оформлювала папери для матері, бігала до нотаріуса, робила копії.

— Хто такий Віктор Ткачук? — спитала Анна.

Марина здригнулася.

— Юрист. Або рієлтор, не знаю. Ольжин знайомий. Він приходив до Сергія кілька разів. У нього офіс біля ринку, маленька контора. Сергій після зустрічі з ним був сам не свій. Сказав, що вони знайшли спосіб «не зруйнувати сім’ю і забезпечити мене». А потім написав мені повідомлення: «Нічого не підписуй у Віктора». Я не зрозуміла.

Анна взяла лист Сергія, розгладила мокрий край на столі.

«У папці у Віктора Ткачука є документи».

— Отже, вони щось готували, — сказала вона.

Телефон Анни задзвонив так різко, що обидві здригнулися. На екрані висвітилося: Ольга.

Анна відповіла.

— Ти була на цвинтарі? — без привітання спитала Ольга.

Анна подивилася на Марину.

— Була.

— Нічого там не знайшла?

У голосі Ольги була напруга, яку вона не встигла сховати.

— А мала?

Пауза.

— Просто Наталія Павлівна просила перевірити вінок.

— Вінок на місці.

— Ясно. Слухай, завтра до нотаріуса треба. Не тягни. Мамі погано, документи треба зібрати. І цю дівку не підпускай. Вона ніхто.

Марина зблідла.

Анна сказала тихо:

— Олю, а ти знала, що Марина — донька Сергія?

На тому кінці стало тихо. Потім Ольга видихнула:

— Що за маячню вона тобі наплела?

— Не вона. Сергій.

— Сергій мертвий. Зручно прикриватися покійником.

— У мене його лист.

Ще одна пауза. Довга.

— Анно, — голос Ольги змінився, став м’якшим, майже лагідним, — ти зараз у шоці. Не роби дурниць. Лист нічого не означає. Його міг написати будь-хто. А якщо почнеш копатися, тільки Артемові гірше зробиш. Розумієш? Борги спливуть. Квартира під питанням. Тебе затягають.

— Хто?

— Усі.

— Чи ти?

Ольга кинула слухавку.

Анна поклала телефон на стіл. У кухні стало чути, як закипає чайник, клацає пластик, випускає пару.

Марина прошепотіла: