Після пологів чоловік відмовився від Оксани й дитини, але несподіваний дзвінок невдовзі змінив її становище

— Оксано, — сказала Наталя, виїжджаючи зі стоянки, — а ти зараз що відчуваєш? По-справжньому. — Оксана дивилася у вікно.

Місто пропливало повз. Сіре, зимове, звичне. Вона думала про те, що її життя за останні два тижні перевернулося двічі.

Спочатку в поганий бік. Потім у бік, який поки що взагалі незрозуміло, як назвати. — Я думаю про батька, — сказала вона нарешті.

Наталя не відповіла, тільки слухала. — Я все життя вважала, що його просто немає. Що в графі «батько» — прочерк, і це вся історія.

Оксана помовчала. — А виявляється, він був. Андрій Ковальчук, двадцять шість років.

— Загинув, коли мама була вагітна мною. І я ношу його прізвище просто тому, що це було прізвище бабусі й його прізвище теж. Тільки я про це не знала.

— Це багато, — сказала Наталя тихо. — Так. — Ти злишся? — Оксана подумала.

— Не знаю, на кого. Він помер. Мама померла.

— Микола Степанович помер, не знаючи про мене. — Вона похитала доньку в переносці. Усі померли, і злитися ні на кого.

— Залишилася тільки я. І вона.

Наталя їхала мовчки ще кілька хвилин. — Ковальчуки виживають, — сказала вона раптом.

Оксана подивилася на подругу. — Це ти мені вчора сказала, — пояснила Наталя. — Доньці. Я чула крізь стіну.

Оксана відвернулася до вікна. І дещо відчула. Ні полегшення, ні радості.

Щось менше й точніше. Щось схоже на відчуття землі під ногами після довгої дороги: їй здавалося, що йти ще далеко, а виявилося — вона вже прийшла.

Не до фінішу. Просто до чергової точки, з якої можна починати. Дмитро подзвонив того ж вечора.

Оксана побачила його ім’я на екрані й кілька секунд дивилася на нього. Потім взяла слухавку. — Так, — сказала вона.

— Нам треба поговорити, — промовив Дмитро. Голос у нього був інший, ніж минулого разу. Обережний, як у людини, яка ще не знає, як сприймуть її слова.

— Говори. — Мені сказали… Пауза. — Що ти ходила до нотаріуса.

— Щось щодо спадщини. — Оксана помовчала. Отже, вже знає.

Вона так і думала. Міста маленькі. — Так, — сказала вона.

— І що там? — Це мої справи, Дмитре. — Ми все ще в шлюбі, — сказав він. — Поки що, — погодилася Оксана.

— Тимчасово. Оксано, я думаю, що ми могли б… — Він замовк. — Ні, — сказала вона.

— Не могли б.

— Зачекай, ти навіть не вислухала.

— Я тебе вже вислухала. Перший раз — у пологовому, через повідомлення. Другий — телефоном, коли ти пояснював про стрес. Цього досить.

Її голос залишався рівним, без підвищень. Він мовчав.

— Дмитре, — сказала Оксана. — У тебе є донька. Тобі треба визначитися, що ти хочеш із цим робити.

— Юридично. Я чекаю документи.

Вона поклала слухавку.

Наталя, яка сиділа в сусідній кімнаті, за кілька секунд визирнула у дверний проріз. Подивилася на Оксану мовчки. — Усе нормально, — сказала Оксана.

— Я знаю, — відповіла Наталя. — Просто дивлюся на тебе. — Навіщо? — Бо ти… знаєш… — Наталя похитала головою.

— Іноді дивишся на тебе й думаєш, звідки в тобі все це? — Із дитбудинку, — відповіла Оксана просто. Наталя хмикнула. Потім зникла назад.

І Оксана почула, як та на кухні чимось гримить. Горнятками, мабуть. І тихо, майже нечутно, щось наспівує.

Усе-таки добре мати поруч людину, якій не треба нічого пояснювати. Минуло два місяці. Не те щоб Оксана рахувала дні…