Після прощання з тяжко хворою дружиною чоловік випадково почув розмову медсестер, яка змусила його схопитися з місця

О десятій він піднявся до палати. Ірина лежала із заплющеними очима, але не спала.

Він знав це з дихання. Вона розплющила очі, коли він сів на стілець біля ліжка.

— Ти рано сьогодні.

— Раніше вибрався.

Вона ледь усміхнулася. Бліда, схудла — три місяці в лікарні роблять із людиною своє.

Микола дивився на неї й думав: «Я знав тебе дванадцять років. Що я взагалі знав?»

— Як ти? — спитав він терпляче.

— Олег Вікторович каже, що наступний курс треба почати не пізніше ніж за два тижні.

— Скільки?

— Він подзвонить тобі. Там знову чимало.

Вона відвела погляд до вікна. Микола дивився на її профіль.

Думав про середу. Про шкіряну куртку. Про рахунок, де чужий бере 45 тисяч за візит, якого не було.

— Добре, — сказав він. — Почекаємо дзвінка.

Голос вийшов рівним.

Це здивувало його самого. Він пробув іще годину. Читав їй уголос.

Вона просила. Він приносив книжки. Детективи, як не дивно.

Вона завжди любила детективи. Він читав і думав про те, що найкращий детектив зараз — це він сам, який сидить біля її ліжка, з книжкою в руках і рівним голосом. Ідучи, він не озирнувся.

Наступної середи він не поїхав у банк. Подзвонив зранку, переніс зустріч на п’ятницю, послався на нездужання. Менеджер Наталія Олегівна співчутливо відгукнулася в слухавці.

Микола поклав телефон і подумав, що це перша брехня за весь цей час. Невелика. Робоча.

Об 11-й він був біля лікарні. Не біля головного входу, а біля службового, збоку, де курять санітари й стоять сині сміттєві контейнери. Звідси видно парковку й обидва входи.

Він став так, щоб його не було видно від воріт, і почав чекати. Без кави. Забув купити.

Стояв просто так. Телефон завібрував об 11 годині 57 хвилин. Марина.

«Виходить. Сьогодні в сірій куртці, не в шкіряній. Високий, коротке темне волосся, років тридцять п’ять — тридцять вісім. Іде від головного входу до парковки».

Микола ступив трохи вперед. Чоловік вийшов крізь скляні двері й зупинився на ґанку, дістав телефон, щось перевірив.

Потім збіг сходами до парковки. Микола дивився на нього. Сорок метрів між ними, добра видимість.

Він знав це обличчя. Не відразу, секунди три, поки чоловік ішов до машини. Потім щось клацнуло в пам’яті: поза звичним контекстом обличчя впізнавалося не одразу.

Ігор Савченко. Іринин однокласник. Вони бачилися на її сорокаріччі.

Три роки тому була гучна вечірка в кафе в центрі. Савченко тоді прийшов із якоюсь жінкою. Вони майже не розмовляли.

Микола пам’ятав його невиразно. Високий, тримається трохи осторонь від усіх, із тих людей, які вміють одночасно бути на вечірці й ніби не бути. Ігор Савченко сів у темно-синій «Кашкай», завів двигун і виїхав із парковки.

Микола записав номер. Потім набрав Марину.

— Ви його бачили? — спитала вона тихо; судячи зі звуку, стояла десь у коридорі.

— Так. Я його знаю. Це старий знайомий родини.

Невелика пауза.

— Зрозуміло, — сказала Марина. — Як вона після того, як він пішов?

— Не знаю. Я не заходила. Не моя палата.

— Добре. Дякую.

— Миколо… — Вона трохи помовчала. — Він при вході написав у журналі, що він двоюрідний брат. Я спеціально подивилася…