Після прощання з тяжко хворою дружиною чоловік випадково почув розмову медсестер, яка змусила його схопитися з місця

Микола відкинувся на спинку стільця. Ось він, зв’язок. Поки що не доказ, але зв’язок.

Можливо, вони працювали разом. Ірина, Олег Вікторович і Савченко.

Схема вимальовувалася проста, майже груба. Хвора дружина, наляканий діагнозом чоловік, готовий на все. Рахунки за лікування, реальність якого ще належало перевірити.

Гроші йдуть юрособам, пов’язаним із людиною, яка щосереди опівдні зачиняє двері в палату.

— Скільки я вже переказав? — спитав він.

— За твоїми рахунками близько семисот.

Сімсот тисяч. Машина.

Кредит. Гроші Бондаренка. Гроші Левченка.

Ось сидить навпроти, п’є американо й дивиться у бік вікна, бо ніяково.

— Сергію, та ти не винен, що дав гроші.

— Я знаю. Просто, чорт… — Левченко потер лоба. — Вона ж лежить там. Реально лежить.

— Реально, — погодився Микола. — Діагноз справжній.

Вона хвора. Просто лікування коштує не стільки, скільки мені кажуть. Отже, частина суми просто йде повз.

Частина. Або більша частина. Левченко посунув теку.

— Тут роздруківки. Дані по юрособі, виписка, адреса реєстрації. Я не юрист, але Ольга каже, тут можуть бути ознаки великого шахрайства.

Підстава для перевірки серйозна. Микола взяв теку. Відкрив, пробіг очима першу сторінку.

Щільні рядки, печатки, таблиці. Усе конкретно, з датами.

— Що ти збираєшся робити? — спитав Левченко.

— Збирати далі. Цього поки що мало.

— Куди вже більше?

— Мені треба пов’язати Савченка з Іриною напряму. Не через юрособу, це можна пояснити. Треба щось, що не можна пояснити.

Левченко дивився на нього.

— Ти якийсь спокійний.

Микола закрив теку.

— Злість потім, — сказав він. — Спочатку все зібрати.

Він не пояснював, звідки це в ньому. Сам не до кінця розумів. Може, тому, що злість — це про себе, про образу.

А тут було щось інше. Він почувався не ошуканим чоловіком, а людиною, якій показали дефектний кошторис.

Фіктивні послуги й завищені рахунки. А з цим він умів працювати. Після кафе він написав Марині: «Мені потрібна ваша допомога ще раз. Можемо зустрітися?»

Вона відповіла за двадцять хвилин: «Сьогодні о шостій. Я буду в лікарні». Вони зустрілися біля тієї самої лавки, де курять санітари.

Марина прийшла без рюкзака, просто зі зміни, у куртці поверх форми. Микола коротко розповів. Без зайвих слів, тільки факти.

Савченко, юрособа, рахунки. Вона слухала, не перебиваючи. Коли він закінчив, якийсь час мовчала.

— Отже, вони разом це вигадали, — сказала вона нарешті.

— Найімовірніше, так. І лікар знає. Олег Вікторович як мінімум підписує рахунки.

Марина сперлася спиною об стіну. Дивилася не на нього, кудись у бік парковки.

— Мені треба зрозуміти ось що, — сказав Микола. — Савченко приходить щосереди. Він проводить у палаті близько години. Чи є офіційна можливість зафіксувати час його візиту? Журнал відвідувачів, запис із камери, що завгодно.

— Камера в коридорі є. Вона пише. Доступ до архіву мають охорона й системний адміністратор. — Вона помовчала. — У мене є знайомий в охороні. Не знаю, наскільки він допоможе.

— Попросіть його зберегти запис наступної середи, поки архів не перезаписався. Поясніть, що він може знадобитися адвокату. Знайдете, що сказати?

Марина подивилася на нього прямо.

— Ви розумієте, що я ризикую роботою?

— Розумію. Тому я прошу, а не вимагаю. Якщо ви скажете ні, я знайду інший спосіб.

Вона думала. Недовго, секунд десять. Потім сказала:

— Його звати Антон. Охоронець. Він нормальна людина, не базікає. Спробую…