Після прощання з тяжко хворою дружиною чоловік випадково почув розмову медсестер, яка змусила його схопитися з місця

— Дякую.

— Не дякуйте.

Вона застебнула верхній ґудзик куртки.

— Я хочу, щоб ви розуміли: я роблю це не з жалю до вас.

— А з чого?

Вона трохи помовчала.

— Я бачила, як Олег Вікторович розмовляє з родичами. Він хороший актор. Давно хотіла, щоб хтось придивився до нього уважніше.

Вона пішла. Микола залишився стояти біля стіни. Отже, вона теж щось знала.

Або відчувала. Тримала в собі, бо не її справа. Бо довести нічого не могла. Бо робота.

Він зрозумів, що вони з Мариною чимось схожі. Обоє звикли тримати все в собі.

Антон виявився чоловіком років п’ятдесяти з гаком, із такими руками, які говорили про те, що людина все життя щось робила ними, а не перекладала папери.

Колишній водій, потім охоронець. Сидів на посту біля службового входу. Читав щось на планшеті, коли Марина привела Миколу в середу вранці, за дві години до звичної появи Савченка.

Марина сказала просто:

— Антоне, це Микола. Я тобі про нього казала.

Антон відклав планшет. Подивився на Миколу без поспіху, як дивляться люди, які бачили всяке й давно перестали квапитися з висновками.

— Дружина в 302-й? — спитав він.

— Так.

— Я бачив тебе. Ти щодня з їжею.

Не осуд, не співчуття.

Просто констатація. Марина сказала, що потрібен запис із камери за минулу середу й за цю. Якщо можна.

Антон почухав брову. Камера в коридорі третього поверху пише в архів на сім діб. Потім перезаписується.

— Минулої середи ще там, сьогоднішня запишеться. Я можу скинути відрізок на флешку. — Він помовчав. — Тільки ти мені скажи чесно: ти що з цим робитимеш? Скандал усередині лікарні мені не потрібен. У мене тут робота.

Микола подивився на нього прямо.

— У лікарні скандалу не буде. Мені треба передати запис юристу, щоб він вирішив, як запросити оригінал. Не для розмови в коридорі.

— Для юриста, — повторив Антон. Знову помовчав. — Це інша справа. Це я розумію.

Він підвівся неспішно, як усе робив, і відчинив двері до маленької кімнати за постом. Там стояли монітор, системний блок, дроти в певному безладі.

Пахло пилом і старим пластиком. Антон сів за монітор, покопирсався в папках. Знайшов.

Вивів на екран. Коридор третього поверху, вид згори, чорно-біле зображення, час у кутку.

— Ось минула середа. Що тебе цікавить?

— Чоловік. Високий, темне волосся. Приходить близько одинадцятої, іде приблизно опівдні.

Антон перемотав. Одинадцята година, нуль чотири хвилини. У кадрі з’явився Савченко.

Сіра куртка. Ішов упевнено, не озираючись. Зайшов у 302-гу.

Одинадцята година п’ятдесят сім хвилин — вийшов. Постояв біля дверей секунду, щось написав у телефоні. Пішов.

П’ятдесят три хвилини.

— Скидай, — сказав Микола.

Антон вставив флешку. Скопіював обидва шматки: вхід і вихід. Потім спитав:

— За сьогодні теж треба?

— Можеш зберегти, я заберу потім.

— Приходь о шостій.

— Буду тут.

Микола взяв флешку.

Подякував. Антон кивнув і повернувся до планшета, без зайвих слів, без запитань. Микола подумав, що такі люди — рідкість.

Не тому, що добрі. Просто розуміють, коли щось важливе, і не заважають. Марина провела його до сходів.

— Вийшло, — сказала вона. Не спитала, просто вимовила вголос: — Вийшло…