Після прощання з тяжко хворою дружиною чоловік випадково почув розмову медсестер, яка змусила його схопитися з місця

Він сховав флешку у внутрішню кишеню куртки.

— Марино, я хочу дещо спитати.

— Питайте.

— Ви не знаєте, як усередині розподіляються гроші, які я переказую на рахунок клініки? Щось чули?

Вона сперлася на перила. Замислилася. Він уже навчився розрізняти, коли вона думає, а коли просто зволікає з відповіддю.

— Є одна річ, — сказала вона нарешті. — Місяць тому я випадково чула розмову Олега Вікторовича телефоном. Він стояв в ординаторській, двері були прочинені.

— Я йшла повз. Він говорив щось про наступний транш і про те, «як домовлялися». Я тоді не надала значення, мало що, у лікарів свої домовленості з постачальниками.

— Наступний транш?

— Так, саме це слово.

— Транш — фінансовий термін. Саме слово нічого не доводить, але в контексті рахунків може виявитися важливим. Ви могли б написати це? Неофіційно, просто від руки. Дата, те, що чули, підпис.

Марина подивилася на нього.

— Це матиме силу?

— Юрист скаже. Але краще мати, ніж не мати.

Вона кивнула.

— Добре. Напишу сьогодні.

Він піднявся до Ірини о десятій, як завжди. Вона була в доброму настрої — рідкість останніх тижнів.

Говірка, навіть жартувала з медсестрою, яка ніяк не могла влучити у вену з першого разу. Микола сидів, кивав, усміхався, коли треба. Усередині — той самий рівний холод, що й останніми днями.

Він уже звик до нього. Перестав боротися з ним чи виправдовувати його перед собою. У якийсь момент вона сказала:

— Олег Вікторович дзвонив учора ввечері.

— Я знаю, він писав мені.

— Наступний курс — 320 тисяч.

Микола не кліпнув.

— Зрозумів. Думатиму, звідки взяти.

— Ти став такий спокійний, — сказала Ірина. Не з підозрою, радше зі здивуванням. — Раніше одразу починав рахувати вголос, переживав.

— Навчився.

Вона помовчала.

— Ти не позичай більше в Левченка. Незручно.

— Добре.

Він дивився на неї.