Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Сніжана повернулася вранці.

Роман не спав майже всю ніч. Спочатку він чекав її з роздратуванням, потім із тривогою, потім із важким, злим безсиллям. Об одинадцятій він написав повідомлення. Опівночі подзвонив. Телефон був вимкнений. До другої ночі він уже ходив квартирою, ненавидячи кожен глянцевий предмет, кожну рівну поверхню, кожен запах, який раніше здавався йому ознакою красивого життя.

Коли ключ нарешті повернувся в замку, годинник показував майже десяту ранку.

Сніжана увійшла спокійно, ніби затрималася на двадцять хвилин, а не зникла на всю ніч. На ній була вечірня сукня під довгим пальтом, макіяж трохи потьмянів, але в обличчі світилося дивне задоволення. Вона кинула сумочку на крісло і, не дивлячись на Романа, зняла туфлі.

— Де ти була? — спитав він.

Вона скривилася від його тону.

— Не починай.

— Я сказав тобі не йти.

Сніжана повільно повернулася.

— Ти серйозно зараз?

— Абсолютно.

— Романе, я втомилася. Я хочу душ і спати. У мене немає сил слухати сцену ревнивого чоловіка.

— Чоловіка? — він усміхнувся. — Добре, що ти сама це слово вимовила.

— Я вимовила його як приклад. Ти мені не чоловік.

Ця фраза вдарила несподівано боляче. Він ступив до неї.

— А хто я тобі?

Сніжана зняла сережку, поклала на столик і тільки потім відповіла:

— Чоловік, із яким мені якийсь час було цікаво.

— Якийсь час?

— Так.

— Тобто все?

Вона зітхнула, ніби розмова втомлювала її більше, ніж безсонна ніч.

— Ромо, давай без драми. Ми дорослі люди. Тобі було добре зі мною, мені було добре з тобою. Але тепер усе стало важким. Ти контролюєш, вимагаєш звітів, хочеш вечері, звички, сімейність. Мені це не підходить.

— Значить, я мав розвалити родину, щоб почути від тебе: «мені стало нудно»?

— Я не просила тебе нічого розвалювати, — холодно відповіла вона. — Це був твій вибір. Не вішай на мене відповідальність за своє життя.

Роман мовчав. Вона говорила тим голосом, якого він раніше майже не чув. Без солодкості, без примхливої м’якості, без тієї грайливої інтонації, заради якої він колись був готовий зірватися з місця. Перед ним стояла інша Сніжана — жорстка, ділова, абсолютно вільна від його очікувань.

— У тебе хтось є? — спитав він.

Вона усміхнулася краєчком губ.

— Яка різниця?

— Велика.

— Для тебе, можливо. Для мене — ні.

— Ясно.

— Ні, тобі якраз не ясно. Ти звик, що жінки навколо тебе щось терплять. Дружина терпіла, мати терпіла по-своєму, навіть я якийсь час зображала зручну дівчинку. Але мені набридло. Я не домашня жінка, Романе. Я не варитиму супи, не чекатиму тебе біля дверей, не виправдовуватимуся за свої ночі й не усміхатимуся твоїм заборонам. Мені потрібна свобода.

— Свобода чи новий чоловік?

— І те, й інше може чудово поєднуватися.

Він усміхнувся, але сміх вийшов глухим.

— Ти мене виганяєш?

— Я хочу, щоб до вечора твоїх речей тут не було. Домробітниця допоможе зібрати, якщо тобі неприємно самому. Ключі залишиш на столі.

Роман підійшов ближче.

— Сніжано, ми просто посварилися. Ти втомилася, я на нервах. Давай поспиш, потім поговоримо нормально.

— Нормально ми вже поговорили.

— Ти не можеш ось так.

— Можу.

— Я кохаю тебе.

Вона подивилася на нього майже з жалем.

— А я кохаю себе. І, знаєш, це почуття в мене надійніше.

Сніжана пішла в спальню й зачинила двері. Роман залишився посеред кімнати. Він ще кілька хвилин дивився на двері, очікуючи, що вони відчиняться, що вона вийде, засміється, скаже: «Ну що ти, котику, я пожартувала». Але двері не відчинилися.

Він збирав речі повільно, ніби кожну сорочку виймав не з шафи, а з власної дурості. Домробітниця з’явилася в коридорі, коли він застібав сумку.

— Ідете? — спитала вона без особливого здивування.

Роман промовчав.

— У моєї господині довго ніхто не затримується, — сказала жінка, не приховуючи втомленої іронії. — Чоловіки всі думають, що саме вони особливі. А потім виходять із сумками.

— Ви занадто багато собі дозволяєте.

— Можливо. Але я хоча б родину заради неї не кидала.

Роман різко підняв голову.

— Не ваша справа.

— Звісно, не моя. Просто збоку видніше, як розумні чоловіки дурніють, коли дивляться не очима, а тим місцем, де в них гордість живе.

Він узяв сумку й вийшов. Двері за ним зачинилися м’яко, майже беззвучно. Це було образливіше за грюкання.

У машині Роман довго сидів нерухомо. Їхати було нікуди. До батька — неможливо, там його зустрінуть правотою. До матері — важко, там почнуться сльози й претензії. У готель — принизливо. І раптом у голові спливло: Олеся.

Не як жінка, яку він любить. Тоді він ще не дозволяв собі такої думки. А як дім. Як місце, де його колись чекали. Де діти. Де кухня. Де можна було сісти й почути не звинувачення, а звичайне: «Суп будеш?»

Він завів машину. Рішення здалося майже розумним: заїде до дітей, подивиться, як Олеся. Поговорить. Не обов’язково просити одразу. Просто зрозуміти, чи є ще хоч маленька щілина в зачинених дверях…