Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Олесі вдома не було.

Кирило відчинив двері й радісно кинувся до батька:

— Тату! Ти прийшов! А ми з мамою на море їздили! Там такі хвилі були!

Роман обійняв сина, намагаючись не показати, як сильно його кольнула ця фраза. Вони їздили без нього. Жили, раділи, засмагали. А він у цей час грав у красиву любов, яка закінчилася виставленими за двері речами.

— Бачу, засмаг. Виріс-то як! З новими силами в третій клас?

Кирило здивовано кліпнув.

— Тату, я в четвертий перейшов.

Роман відчув, як вуха наливаються жаром.

— Звичайно. Просто обмовився.

Із кімнати вийшов Данило. Він був вищий, ніж Роман пам’ятав. Або просто тримався пряміше.

— Скоро ти й наші імена почнеш плутати, — сказав він.

— Даню…

— Що Даню? За все літо вдруге прийшов. Кирило сумував, між іншим. Я вже ні.

— У мене було багато роботи.

— Угу. І нова дружина, мабуть, теж багато часу забирала.

Кирило насупився.

— Даню, не починай.

— Чому? Тато ж прийшов. Нехай чує.

Роман пройшов у кімнату, сів на край дивана. Кирило вмостився поруч, притискаючись до нього плечем, ніби боявся, що батько зараз знову зникне. Данило залишився стояти біля дверей, схрестивши руки.

— Мама де? — спитав Роман.

— А тобі навіщо? — одразу відповів Данило.

— Хочу поговорити.

— Знову? Потім підеш, а вона плакатиме? Ні вже.

— Я не збираюся її ображати.

— Пізно. Уже образив.

Кирило тихо спитав:

— Тату, а ти до нас тепер частіше приходитимеш?

— Буду, синку. Звичайно, буду.

— А можна ми знову всі разом кудись підемо? Як раніше? У кіно, у парк…

Роман подивився на Данила, потім на молодшого сина. Слова самі підійшли до горла.

— А якби ми знову жили разом? Усі разом. Як раніше. Ви б хотіли?

Кирило засяяв.

— Правда? Ти повернешся?

Данило різко відштовхнувся від одвірка.

— Ось навіщо прийшов. Тебе вигнали, так?

— Стеж за словами.

— А що, не так? Не склалося з красивою тіткою, і ти згадав, що в тебе родина є?

— Я ваш батько.

— Батько не з’являється двічі за літо. Батько не забуває, у який клас син перейшов. Батько не робить вигляд, що діти — це додаток до минулого життя.

Кирило перелякано дивився то на брата, то на батька.

— Даню, не треба…

— Треба, Кириле. Треба, бо тебе знову обдурять, якщо мовчати. Він прийшов не до нас. Він прийшов до мами. Перевірити, чи пустять його назад.

Роман підвівся.

— Ти занадто багато собі дозволяєш.

— А ти занадто багато собі вже дозволив.

Данило підійшов до вхідних дверей і розчахнув їх.

— Іди. Маму тобі бачити нема чого.

— Даниле, я сам вирішу, коли мені йти.

— Ні. У нашому домі тепер мама вирішує. А поки її немає, я.

У цих словах було стільки рішучості, що Роман раптом побачив перед собою не хлопчика, а майже дорослого чоловіка, який виріс у його відсутність. Це ранило сильніше, ніж зухвалість.

Кирило плакав.

— Тату, не йди. Мама скоро прийде.

Роман присів перед молодшим, провів долонею по його голові.

— Я ще зайду. Обов’язково.

— Сьогодні?

— Може бути.

Він вийшов у двір і сів у машину. Серце було важким. Його щойно виставив власний син. Не Олеся, не батько, не Сніжана. Син. І в цьому була якась остаточна правда, від якої хотілося відвернутися.

Через деякий час Роман набрав номер Олесі.

— Привіт, — сказав він, намагаючись звучати невимушено. — Я до дітей заїжджав. Хотів і з тобою поговорити. Ти скоро будеш?

— Привіт, — її голос був рівним. Навіть занадто рівним. — З дітьми побачився. А я тобі навіщо?

— Треба поговорити. Не телефоном.

— Нам?

Він помовчав.

— Так. Нам.

— Романе, «нас» уже немає. Є ти, є я, є діти. Якщо розмова важлива, я буду години через три.

— Я почекаю.

— Як знаєш.

Вона вимкнулася першою. Роман подивився на екран і відчув неприємний холод під ребрами. Олеся не тремтіла в голосі. Не раділа. Не поспішала. Не питала, що сталося. Вона була спокійна. І цей спокій чомусь налякав його сильніше за Данилову злість…