Після слів незнайомки Оксана дізналася, що коїться за її спиною

Сама Тамара до їжі не торкнулася відразу, спостерігала за онуками. Потім звела очі. У їхньому чорному спокої щось здригнулося — не ворожбитська хитрість, а людська вдячність.

— Добра ти. Таку доброту рідко стрінеш. Інші нас гонять, як собак, а ти з нами по-людськи. Зарахується тобі це, красуне. Ще згадаєш колись, що я сказала.

Тоді Оксана лише знизала плечима: хіба мало що наговорить циганка. Вона пожаліла голодних дітлахів — от і все. Сама невдовзі забула про це, але Тамара пам’ятала. Що б не казали про циган, добра вони не забувають, як і зла.

Тепер, через три місяці, на каменській ґрунтовій дорозі Оксана не могла змусити себе рушити. У вухах лунало: «З синьою папкою… І два квитки на вечірній автобус». Від думки про папку всередині все похололо.

Синя, на кнопці, потерта на кутиках — її звичайна канцелярська папка. У ній лежали всі домашні документи: витяг із реєстру на землю й будинок, свідоцтва та договори, бабусин заповіт, Ірине свідоцтво про народження, паспорти, папери на допомогу сім’ї з дитиною. Місце папки було одне: нижня шухляда комода в спальні, під чистими рушниками.

Віктор це знав, але раніше від паперів лише відмахувався.

— Господарство твоє, от сама й розбирайся.

Навіщо ж йому знадобилася ця папка в райцентрі? Вранці він збирався «у справах». Оксана згадала, як це було, і її обпекло жаром сорому за власну сліпоту.

Незвично лагідний, Віктор підійшов ззаду, поки вона мила форми, обійняв, поцілував у шию.

— Давай я візьму Ірині документи, свідоцтво й довідку. Для садочка треба. Оформлю пільгу, платити не доведеться.

Вона ще й зраділа: нарешті згадав про доньку, сам узявся до справи. Дістала потрібне з комода, вклала чоловікові в руки. А він забрав папку цілком.

— Навіщо вишукувати по одному папірцю? Усе одно тут усі.

І поїхав своєю старенькою машиною. Усе, що було в папці, Оксана сама віддала йому.

— Іро, люба, ходімо до тітки Марини. Додому зараз не підемо, — сказала вона тремтячим голосом.

— А чому? — Донька задерла голову. — Мамо, а тітка та, чорна, добра чи зла?

— Добра, донечко, добра. Ходімо, — відповіла Оксана, дивуючись власним словам.

Марина жила в райцентрі, але щосуботи навідувала матір у Кам’янці. Стара вікувала тут, і сьогодні Марина якраз була в неї, у батьківській хаті на іншому краю села. Туди Оксана майже бігла, тримаючи Іру за руку.

У голові повторювалося: цього не може бути. Віктор — її чоловік, батько дитини, сім років прожили разом. Циганка щось наплутала, наговорила, помилилася; хіба мало буває синіх папок? Та ноги несли Оксану дедалі далі від власного дому, і зупиняти їх вона не намагалася.

Марина вислухала Оксану, жодного разу не перебивши. Сиділа на ґанку батьківської хати, і її добродушне обличчя дедалі більше похмурнішало. Повній жінці було трохи за 40 років; не перший рік вона працювала в центрі, де оформляли документи. Сотні довідок, договорів і витягів пройшли через її руки. Біду, що прийшла з папірцем, Марина вміла впізнавати.

— Зажди плакати, Ксюше. Спершу розберемося. Хто за документами власник будинку?

— Я. Від бабусі дістався, у спадок. Інших власників немає.

— А допомогу, яку вам після народження дитини виділили, куди витратили?

Оксана замислилася, пригадуючи оформлення прибудови.

— На сироварню. Коли Іра народилася, мені дали ці гроші. От я окреме приміщення й добудувала: воду провела, плитку поклала, щоб дотриматися санітарних норм. Віктор сварився, казав, дурниці, краще б готівкою забрали. А мені хотілося вкласти у справу. Спочатку взяли через банк кредит на добудову, потім цією допомогою погасили.

Марина різко випросталася.

— Стривай. У нотаріуса зобов’язання підписувала? Що виділиш дітям частки?

— Було таке, — Оксана наморщила лоба. — Роки три тому. Галина Андріївна оформляла, старенька нотаріуска. Зовсім я про той папір забула. Віктор сказав, сама формальність.

— От тобі й формальність, — невесело всміхнулася Марина. — Якщо гроші пішли на будівництво чи поліпшення житла, за законом треба виділяти частки всім дітям. І Ірі теж. Ти цього ще не зробила, отже, зобов’язання за тобою висить. — Вона заговорила тихіше: — Будинок уже не можна вважати лише твоїм. Частка доньки поки що не позначена на папері, але право на неї в дитини є. Тому продати будинок без згоди органу опіки не можна: тут зачіпаються права неповнолітньої…