Після слів незнайомки Оксана дізналася, що коїться за її спиною

Курна спека, гудки й суботня метушня лишилися назовні. У центрі майже нікого не було. Через службовий вхід Марина провела Оксану до свого столу, посадила й почала друкувати. На екрані змінювалися незрозумілі рядки. Оксана стежила за ними, вп’явшись пальцями в коліна.

— Ділянка, будинок… Власниця ти, правильно. Іпотеку закрито, жодних обтяжень, — упівголоса промовляла Марина. Раптом її руки завмерли. — Ану зачекай…

Вона вдивилася в екран і зблідла.

— Ксюше, тут заява на реєстрацію продажу твого будинку. Подали три дні тому. Продавець — ти, покупець — Денис, прізвища вголос не казатиму. З області. А ціну подивися. — Вона вказала пальцем. — Половина ринкової. Реєстрацію призупинили, чому — поки незрозуміло. Слава Богу, зупинили. Ще додано довіреність: від тебе, з правом продажу.

— Від мене?! — Оксана підвелася. — Я нікому довіреності не давала! Нічого такого не підписувала, узагалі нічого!

— Твій підпис тут є. Якщо не підписувала, значить, підробили, — тихо промовила Марина. — Це вже кримінальна справа, Ксюше: підроблені документи, спроба шахрайства. Добре, що реєстрацію зупинили. Мабуть, реєстратор щось помітив. Може, відсутність дитячих часток і згоди органу опіки. Закон поки стоїть на варті, тільки вони на цьому не зупиняться. Покупець чекає, довіреність уже подали — напевно вигадали, як обійти перешкоду. І, схоже, розраховують на сьогодні.

Оксана згадала слова циганки про два квитки на вечірній автобус і застереження не повертатися до чоловіка сьогодні. Саме сьогодні. Отже, у неї вдома, під власним дахом, мало щось статися.

— Їдемо до нотаріуса, — Марина схопилася. — Без нього такі справи не провертають. Невже Галина Андріївна… Ні, вона найчесніша людина. Але щось знати мусить.

Нотаріальна контора містилася на головній вулиці, у старому двоповерховому будинку. Галина Андріївна працювала в райцентрі понад 30 років: знала всіх, пам’ятала кожну угоду. Про цю сухорляву сиву жінку казали, що ні залякати, ні купити її ще нікому не вдалося. Репутацію вона мала міцну, як кремінь.

Хоча щосуботи прийому не було, вона їх прийняла. Спочатку вислухала Марину, знайому їй по роботі, потім Оксану. У строгому жакеті, зі щільно стиснутими тонкими губами, нотаріуска дивилася на них крізь товсті скельця окулярів. Не перебивала, але дедалі більше хмурніла.

— Отже, для продажу будинку подано довіреність від вас. Ви її не видавали?

— Клянуся, ні. Сьогодні вперше про неї дізналася.

Галина Андріївна підійшла до шафи по товстий реєстр. Горнула книгу, вела сухим пальцем по записах, потім зняла окуляри й потерла перенісся.

— Тут такої довіреності немає. Я її не посвідчувала. Припустімо, звернулися до іншого нотаріуса, хоча навряд чи: усе на виду, мені стало б відомо. Найімовірніше, підробили цілком, разом із печаткою. — Вона помовчала. — Тепер розповім про вчорашніх відвідувачів. Чоловік назвався вашим чоловіком. Віктором його звуть? Високий, світловолосий, ґречний, на вигляд приємний. Прийшов із двома: чоловіком міського вигляду й молодою жінкою. Просили сьогодні ввечері виїхати до Каменки. Мовляв, дружина хвора, лежить, приїхати не може, а згоду на угоду й ще якісь папери треба терміново оформити.

Оксана слухала ні жива ні мертва.

— Я в них лежача хвора?

— Саме так мені повідомили. Але дещо мене насторожило, люба. — Галина Андріївна повернула окуляри на місце; погляд за скельцями став жорстким. — Занадто я стара, щоб мене легко провести. За 30 років посвідчення угод навчилася розрізняти, коли тхне гниллю. Поспішали вони, а нечесні справи люблять поспіх. Потім цей Денис: аж надто гладко й ласкаво розмовляв. І пам’ять мені ще служить. Роки три тому молода жінка з Каменки оформляла зобов’язання виділити дітям частки — після допомоги на житло. Така світленька. Оксанка. Це ж ви?

— Я, — ледь чутно відповіла Оксана.

— От і згадала вас учора, щойно вони назвали адресу, — задоволено кивнула нотаріуска. — Думаю: у жінки власний будинок, дитина, а зобов’язання виділити частки так і лишилося невиконаним. Тепер її збираються підвести під угоду, запевняють, ніби вона лежить хвора й на все згодна. Тут або вона сама не при собі, або її обманюють. Я їм одразу відмовляти не стала. Відмовиш — злякаєш, а мені треба самій розібратися. Тому веліла приготувати документи й сказала, що ввечері приїду. Сама ж вирішила: дістануся додому й на власні очі подивлюся, що там за дружина, яка з ліжка підвестися не може. З’ясую, на що саме вона збирається погоджуватися. Якщо виявлю хоч щось нечесне, такої угоди не посвідчу, хоч ріжте мене. Ось із цим і збиралася до вас їхати.

— Галино Андріївно, ви золото! — видихнула Марина. — Ви навіть не знаєте, від чого її вберегли.

— Поки що я лише не дозволила обдурити себе, — суворо заперечила та. — Рятувати ще доведеться, і вам, молоді. — Сухі руки лягли на стіл. — Вони чекають мене ввечері. Думають, буде покірна хвора дружина, підпише все запропоноване. А я можу приїхати не сама…