Після смерті чоловіка з’явилася його таємна сім’я й зажадала все майно, але я знала те, чого не знали вони

У голові швидко, майже безшумно, почали сходитися лінії. Якщо заповіт визнають недійсним, спадщина ділиться за законом. Я і Назар — спадкоємці першої черги. Плюс моя подружня частка. Правочин щодо частки у фірмі оскаржується. Квартира на центральному проспекті куплена на спільні кошти. Флешка Ольги Денисівни доводить реальну вартість бізнесу. Показання Ірини й записи б’ють по заповіту.

Пазл складався.

Я набрала Дарину.

— Даро, приїжджай сьогодні до мене. Потрібні позови. І хороші експерти з аудіо, відео й тексту заповіту.

— Що сталося?

Вона почула мій голос і відразу перестала квапити.

— Сталося те, що я більше не хочу здаватися, — сказала я.

Дарина на тому кінці мовчала, і я знала, що вона усміхається не радісно, а робоче. Так усміхаються люди, які бачать попереду безсонні ночі, спірні клопотання, злі дзвінки опонентів і все одно раді, бо справа нарешті набула форми. До цього ми відбивалися. Тепер могли наступати. Різниця між цими станами величезна: в першому ти закриваєш голову руками, у другому вибираєш, куди вдарити.

Удома я відкрила конверт. На флешці було чорно-біле відео: кабінет нотаріуса, Віталій за столом, Остапенко поруч, Павло Савич навпроти. Мирослав нахиляється до Віталія, говорить, Віталій киває, нотаріус пише. На аудіо все звучало ще ясніше.

Голос Остапенка: «Пишіть: усе майно, де б воно не знаходилося. Усе Назару. Так же, Віталію? Ти ж хочеш, щоб син був захищений?»

Голос Віталія — тихий, хрипкий, втомлений: «Так… так, пиши».

Він не диктував. Не формулював. Він погоджувався з тим, що за нього вимовляв інший.

Коли Дарина приїхала, я розклала перед нею все: флешку Ольги Денисівни, записи Ірини, виписки, дані щодо квартири, документи по фірмі. Шельма ходила по столу між паперами, і Дарина машинально прибирала її лапи з аркушів.

Дарина слухала запис тричі. Потім зняла окуляри.

— Олесю, у тебе на руках не позиція. У тебе розгром. Заповіт, правочин, виведення активів — усе б’ється доказами.

— Тоді працюємо, — сказала я.

— Соколенко торгуватиметься, щойно це побачить.

— Я не хочу торгуватися.

Дарина підвела погляд.

— Назар — дитина.

— Назар отримає свою законну частку. Чесну. Але його мати й її брат отримають те, що належить людям, які намагаються забрати чуже незаконно.

Дарина довго дивилася на мене, потім відкрила блокнот.

— План. Перше — позов про недійсність заповіту. Друге — оскарження правочину щодо частки. Третє — поділ спільного майна з урахуванням квартири. Четверте — заява до слідства за фактом шахрайства Остапенка. Нотаріус поки як свідок, якщо співпрацюватиме.

— Соколенко чекає відповіді, — нагадала я.

Дарина підняла брову.

— І що ти йому скажеш?

Я подивилася у вікно. Яблуні зацвітали в сутінках, білі пелюстки світилися, як маленькі лампи.

— Скажу, що згодна на їхні умови. Нехай готують угоду. А ми подамо все тихо. Вони дізнаються, коли отримають повістки.

Дарина впустила ручку, а потім повільно всміхнулася.

— Олеся Миронівна Кравець, ти страшна жінка.

— Я юристка, — відповіла я. — Просто вони про це забули…