Після важкого діагнозу він залишився сам із донькою, але саме випускний показав, хто був поруч по-справжньому

— Того дня, коли моя справжня мама вирішила, що ця посада їй більше не підходить.

Вона вимовляла це буденно, продовжуючи розв’язувати рівняння. Ілля не відповідав. Не тому, що не хотів, а тому, що відповісти було нічого.

Аліса продовжувала вчитися. Ходила на конкурси, тримала оцінки, не скаржилася. До матері не просилася.

Марина телефонувала раз на тиждень. Розмова тривала кілька хвилин.

— Як справи?

— Нормально.

— Навчання?

— Нормально.

— Тато?

— Нормально.

Потім Аліса клала слухавку й ішла заварювати чай із таким зосередженим обличчям, ніби правильна температура води могла втримати їхній світ від остаточного розвалу.

Восени Ілля ухвалив рішення, від якого всередині стало порожньо.

У гаражі стояв старий мотоцикл. Вони з Алісою відновлювали його майже три роки. У вихідні відчиняли ворота, перебирали деталі, сперечалися через дрібниці, мастили руки машинним маслом і витирали їх однією й тією самою ганчіркою. Це був не просто мотоцикл. Це був їхній спільний час, їхня маленька територія, де хвороба, розлучення й гроші ніби ненадовго відступали.

Аліса побачила оголошення про продаж на екрані його телефона.

— Тату, ні, — одразу сказала вона. — Будь ласка. Тільки не його.

— Треба, Лис.

— Не треба. Я сама підготуюся. Без репетиторів. Ти ж казав, що я розумна.

— Казав і не відмовляюся, — м’яко відповів він. — Але навіть найрозумнішим потрібні хороші вчителі. Вступ — серйозна річ.

— Ми стільки з ним возилися…

— Я знаю.

Вона прикусила губу, відвернулася й вийшла з кухні.

Покупець знайшовся швидко. Грошей вистачило на заняття й підготовку. Марина перші місяці надсилала невеликі виплати, потім влаштувалася так, що офіційного доходу в неї наче й не лишилося. Служби, які мали займатися стягненням, тільки розводили руками: взяти нічого.

Покупець приїхав уранці на вантажівці з відкидним бортом. Мотоцикл закотили по дошках, закріпили ременями. Чоловік потиснув Іллі руку й поїхав так спокійно, ніби забрав стару пральну машину, а не три роки їхнього з донькою життя.

Аліса стояла біля вікна й дивилася, поки вантажівка не зникла за поворотом.

Ілля зачинив ворота гаража зсередини, сів на перевернуте відро й втупився в темну пляму мастила на бетоні. Вона лишилася там, де зазвичай стояв їхній мотоцикл. Лишилася — і ніби знущалася.

Він плакав важко, майже беззвучно, притискаючи долоню до ребер, бо після лікування навіть плакати було боляче.

Увечері організм вимкнувся сам. Ілля заснув на дивані в одязі, не встигнувши навіть зняти черевики. Близько півночі Аліса спустилася вниз, накрила його пледом і постояла поруч, слухаючи нерівне дихання.

— Я тут, тату, — сказала вона в темряву. — Я нікуди не піду.

Він не почув. Але тієї ночі спав до ранку. Вперше за багато місяців — без блювання, без мокрих простирадл, без трьох годин безсонного погляду в стелю.

Зима прийшла різко, і разом із нею сталося те, чого Ілля боявся сильніше за черговий курс лікування.

Він зірвався на Алісу…