Після весілля дівчина зрозуміла, що зовсім не знала людину, за яку вийшла заміж

— Зовсім. Що, так полюбила кущі?

— Ні, просто…

— От і мовчи. Бери відро.

День тягнувся болісно. Лера мила підлогу, витирала пил, переставляла посуд, але думки були далеко. Артем чекатиме її в малиннику. Сидітиме сам, голодний, з надією дослухатиметься до кожного шереху. А вона не прийде.

Після обіду вона не витримала. Повернулася до келії, загорнула в тканину хліб, трохи сиру, наповнила флягу водою. Треба було бодай віднести йому їжу й сказати, що більше прийти не зможе.

Але як вийти?

Удень ворота були на видноті. Анфіса весь час ходила подвір’ям. Послушниці снували туди-сюди. Лера сиділа біля вікна й чекала бодай якоїсь нагоди.

Нагода з’явилася ближче до полудня.

У двір із гуркотом в’їхала велика машина, завантажена залізними ліжками. Ворота відчинили навстіж. Робітники сперечалися, куди заносити меблі, Анфіса командувала ними роздратованим голосом, розмахуючи руками.

Лера сховала згорток під кофтою й вийшла у двір.

— Ти чого тут крутишся? — одразу помітила її Анфіса. — Іди на кухню, там без тебе не впораються.

Лера кивнула, але замість кухні обережно обійшла машину. Кілька митей — і вона опинилася біля відчинених воріт.

Серце завмерло.

Потім вона побігла.

Ліс зустрів її шумом листя. Вона майже не відчувала ніг, поки добиралася до малинника. Артем сидів там, де вони розлучилися вчора. Побачивши Леру, він схопився. На долоні в нього лежала жменя найбільших ягід.

— Ти прийшла, — сказав він із такою радістю, ніби перед ним сталося диво. — Я назбирав для тебе. Думав, раптом усе-таки прийдеш.

Лера зупинилася, намагаючись віддихатися.

— Я прийшла попрощатися.

Усмішка зникла з його обличчя.

— Чому?

— Нас більше не посилатимуть у ліс. І я не можу тікати з монастиря потайки. Це неправильно. Матушка Серафима повірила мені, прихистила, допомогла. Я не можу віддячити їй брехнею.

Вона простягнула йому згорток.

— Ось їжа й вода. Візьми.

Артем не поспішав брати.

— Ходімо зі мною.

Лера підвела на нього очі.

— Куди?

— Не знаю. Спершу виберемося з лісу. Потім знайдемо спосіб зв’язатися з людиною, яка мені допоможе. Я розумію, як це звучить. Розумію, що в мене зараз немає нічого, крім проблем. Але я зроблю все, щоб ти не пошкодувала.

— Артеме…

— Я не хочу залишати тебе там, де ти не живеш, а ховаєшся.

— А з тобою я житиму? — гірко спитала Лера. — У халабуді? У бігах? Озираючись на кожного стрічного?

— Тимчасово.

— У тебе немає тимчасово. Тебе шукають.

Він помовчав.

— Можливо.

— Ти сам не знаєш.

— Знаю одне: якщо ти зараз підеш, я все одно піду завтра. Мені не можна більше залишатися тут. Я хотів піти ще вчора, але не зміг. Чекав на тебе.

Лера відвернулася. Їй здавалося, що ліс став надто тісним, повітря — надто важким.

— Не кажи так.

— Чому? Бо тобі легше вважати, що між нами нічого немає?

Вона різко глянула на нього.

— Між нами й справді нічого немає. Ми знайомі два дні.

— Іноді двох днів вистачає, щоб зрозуміти людину краще, ніж інших за роки.

Лера хотіла заперечити, але слів не знайшлося.

Артем ступив ближче, але знову не торкнувся її.

— Я чекатиму до завтра. Якщо прийдеш — значить, підемо разом. Якщо ні… я зрозумію. Але знай: мені дуже шкода, якщо все закінчиться, навіть не почавшись.

Лера схопила кошик, хоч той був порожній, і відступила.

— Мені пора.

— Леро.

Вона зупинилася.

— Дякую тобі. За воду. За хліб. За те, що повірила хоч трохи.

Вона не відповіла. Просто побігла назад.

Їй пощастило: машина з ліжками ще стояла у дворі, ворота лишалися відчиненими, усі були зайняті розвантаженням. Лера непомітно прослизнула всередину й дісталася келії.

Лише зачинивши за собою двері, вона осіла на ліжко й заплакала. Тихо, в подушку, щоб ніхто не почув.

Вона плакала не тільки через Артема. Через себе. Через те, що Серафима мала рацію. Їй зарано було давати обітниці. Вона хотіла монастиря не тому, що душа знайшла шлях, а тому, що злякалася життя. А тепер життя все одно знайшло її — у лісі, в обличчі змученого втікача з добрими очима.

Двері розчахнулися.

На порозі стояла Анфіса.

— Ось ти де! — обурилася вона. — Я тебе по всьому двору шукаю! Що з тобою діється? Де була?

Лера не відповіла. Вона лежала, уткнувшись у подушку, і тільки сильніше стиснула пальці.

Анфіса постояла, зрозуміла, що криком нічого не доб’ється, і пішла скаржитися ігумені.

Серафима прийшла не відразу. Лера встигла трохи заспокоїтися, але очі все ще пекло від сліз. Ігуменя ввійшла тихо, зачинила двері й сіла поруч.

— Що відбувається, Леро?

Дівчина не здивувалася. Вона знала, що Анфіса розповість усе так, ніби впіймала її на страшному злочині. Але перед Серафимою брехати було важко. Ця жінка дивилася так спокійно, що брехня застрягала в горлі.

— Мені здається, я закохалася, — прошепотіла Лера.

Серафима мовчала.

— Я грішна, — швидко додала дівчина. — Я хотіла залишитися тут, служити, забути про все. А тепер думаю про людину, яку майже не знаю. Увесь час думаю.

— Любов — не гріх, — м’яко сказала ігуменя. — Гріх — зрада, жорстокість, брехня, бажання володіти чужою душею. А любов сама по собі світла. Питання лише в тому, куди вона веде людину.

Лера закрила обличчя руками.

— Я не знаю.

— Хто він?

Дівчина завмерла. Розповісти правду — означало видати Артема. І Серафима, якою б доброю не була, не зможе схвалити втікача, що ховається в лісі.

— Ми познайомилися в селищі, — збрехала Лера. — Він працює там… на ринку.

Серафима уважно подивилася на неї. Лері здалося, що ігуменя зрозуміла більше, ніж сказала.

— Ти хочеш піти?

— Я боюся.

— Це не відповідь.

— Не знаю, — чесно прошепотіла Лера. — Я боюся залишитися і боюся піти. Боюся знову помилитися. Боюся довіритися людині й знову опинитися проданою.

Серафима зітхнула.

— Я не можу тримати тебе тут силоміць. І не хочу. За ці місяці ти стала мені небайдужою. Тому скажу прямо: зараз я не бачу сенсу в твоєму подальшому перебуванні в монастирі, якщо твоє серце вже дивиться за ворота.

Лера підвела очі.

— Ви виганяєте мене?

— Ні. Я відпускаю тебе. Це різні речі.

Дівчина знову заплакала, але тепер сльози були іншими — розгубленими, вдячними, наляканими.

— Якщо вирішиш піти, зайдеш до мене, — продовжила Серафима. — Я дам тобі трохи грошей із нашого фонду. На перший час вистачить. А далі вчися жити сама. Не ховатися за чужими рішеннями, не чекати, що хтось вибере за тебе. Твоє життя — твоя відповідальність.

Лера несподівано обійняла її. Спершу несміливо, потім міцніше.

— Дякую.

Серафима погладила її по голові.

— Будь обережна. І пам’ятай: свобода — це не лише можливість піти. Це ще й уміння відповідати за свій шлях.

Після відходу ігумені Лера швидко зібрала нечисленні речі. Збирати було майже нічого: простий одяг, хустка, маленький гребінець, кілька дрібниць. Усе її майно вміщалося в невеликий вузлик.

Вона зайшла до Серафими перед воротами. Ігуменя дала їй гроші й благословила.

— Будь щаслива, Леро. Але не думай, що в світі буде легко. Там треба вміти витримувати біль, приймати рішення й не ламатися від першої біди. Якщо стане зовсім тяжко, приходь. Двері для тебе не зачинені.

— Дякую, матінко, — сказала Лера, насилу стримуючи сльози.

Анфіса стояла осторонь і невдоволено підтискала губи, але нічого не сказала.

Коли ворота зачинилися за спиною, Лера раптом відчула себе маленькою й безпорадною. За останні роки за неї постійно хтось вирішував: спершу Тамара, потім Кирило, потім монастирський порядок. А тепер перед нею була дорога, і йти нею треба було самій.

Вона попрямувала до лісу.

Малинник зустрів її тишею. Кілька страшних хвилин Лері здавалося, що Артем уже пішов. Вона покликала неголосно:

— Артеме!

У кущах зашаруділо. Він вийшов так швидко, ніби весь цей час стояв поруч і чекав лише її голосу.

— Ти прийшла, — видихнув він.

— Прийшла.

Він усміхнувся, і в цій усмішці було стільки полегшення, що в Лери защеміло серце.

— Отже, ти зважилася?