Після відпочинку в Єгипті дружина безслідно зникла, і лише через п’ять років її знайшли серед бедуїнів
Увесь перший рік Богдан намагався змусити державні структури діяти. Він їздив до великого адміністративного центру, зустрічався з представниками дипломатичної служби, правозахисниками й журналістами. Ім’я Оксани час від часу знову з’являлося в новинах, але без свіжих відомостей інтерес швидко згасав.
На офіційні запити з-за кордону надходили одноманітні відповіді: справу розслідують, переконливих зачіпок немає. Як основні версії називали загибель зниклих у пустелі або їхнє таємне вивезення за межі країни. Богдан не міг погодитися ні з одним припущенням, доки йому не покажуть доказів.
Він сам узявся вивчати історію викрадень у пустельних районах. Із звітів за 2009–2015 роки Богдан дізнався, що замкнені клани масово захоплювали біженців, тримали їх в ізоляції, катували заради викупу, а тих, за кого ніхто не платив, продавали або вбивали. За різними оцінками, через цю злочинну систему пройшли понад тридцять тисяч людей. Правозахисники роками фіксували подібні випадки, але дієвих способів визволення майже не існувало.
Пошуки привели Богдана до міжнародної організації, що допомагала жертвам торгівлі людьми в пустельних областях. Там працювала Лариса, яка кілька років брала участь у звільненні полонених. Вона відразу попередила: офіційні канали тут малоефективні. Влада майже не контролює віддалені поселення, а клани не визнають зовнішніх законів.
Залишався один шлях — шукати людей усередині цього замкненого середовища, які за винагороду погоджувалися передавати відомості. Лариса була готова підключити свої контакти, але чесно сказала Богданові, що пошуки можуть розтягнутися на роки й не дати результату. Він прийняв ці умови, бо іншої надії в нього не лишилося.
Богдан продав квартиру й автомобіль, а потім узяв кредити. Гроші йшли на поїздки, послуги інформаторів і неофіційні виплати. Лариса зв’язалася з торговцями, водіями, місцевими активістами й людьми, які працювали з біженцями. Кожен із них бачив лише малу частину величезної тіньової системи, тому відомості доводилося збирати буквально по крихтах.
Спочатку треба було бодай визначити район, куди могли вивезти полонених. Пустельна територія була величезною, а замкнених кланів налічувалися десятки. Перша слабка зачіпка з’явилася лише через вісім місяців після початку спільної роботи. Один інформатор чув від торговців, що навесні 2018 року групу іноземних туристів розділили й продали кільком поселенням. Ні імен, ні точних місць він назвати не зміг.
Ця неперевірена історія все ж означала, що хтось із викрадених міг залишитися живим. Богдан наполіг на продовженні. Раз на кілька місяців виникали нові чутки, але кожна виявлялася уривчастою: одна людина щось чула, інша бачила чужу жінку здалеку, третя не погоджувалася назвати джерело.
За п’ять років Богдан вісім разів приїжджав до країни, де зникла дружина. Він бував у населених пунктах біля межі пустелі, розмовляв із місцевими жителями й платив за будь-який натяк. Це ставало дедалі небезпечніше. Представники кланів не терпіли чужого втручання, і Богданові не раз передавали попередження: якщо він і далі ставитиме запитання, наслідки торкнуться вже його самого.
Погрози його не зупинили. Для Богдана Оксана залишалася живою, доки не було доведено протилежне. Зміни почалися наприкінці 2022 року. Водій, який перевозив товари між віддаленими поселеннями, повідомив Ларисі, що в одному з кланів живе світлошкіра жінка з кількома дітьми. Вона говорила не так, як довколишні, і працювала разом з іншими жінками.
Інформатор знав приблизний район і ім’я глави клану, але не міг указати поселення на карті. Богдан із Ларисою вирішили ретельно перевірити відомості. Вони знайшли ще одну місцеву людину, здатну проникнути туди під виглядом торговця або родича когось із жителів. Підготовка й очікування забрали кілька місяців, упродовж яких Богдан боявся повірити, що нарешті підійшов до розгадки…
