Поранений вовк три дні не відходив від замерзлого озера, і люди невдовзі зрозуміли: він когось чекав

Остап присів, розгріб сніг рукавицею й вдивився в каламутну товщу. Спершу силует і справді нагадував велике колоддя, що застрягло під кригою. Та потім проступили обриси колеса, край даху, перекошений прямокутник вікна. Він розчистив ділянку ширше, і сумнівів майже не лишилося: під крижаною кіркою був позашляховик. Машина провалилася в озеро кілька днів тому й застигла в темряві, ніби поглинута водою та морозом.

На березі одразу стало тихіше. Те, що здавалося дивною звичкою хижака, перетворилося на можливу трагедію. Звичайна лісова загадка раптом набула тяжкого, людського сенсу, і від цього навіть звиклі до таких місць чоловіки почали рухатися повільніше. Вони обережно перевірили лід навколо провалу. Під снігом виявилися старі тріщини, затягнуті тонкою кіркою, а поруч з ополонкою поверхня була нерівною й небезпечною. Будь-який крок міг закінчитися новим провалом. Тепер поведінка вовка виглядала інакше: весь цей час він не просто сидів біля озера, а стримував людей від місця, де лід уже одного разу не витримав. Навіть його попередні ривки до лисиць і чужих вовків тепер сприймалися інакше — як спроба відігнати їх не від поживи, а від слідів катастрофи.

Остап згадав орієнтування про зниклого біолога Назара Савчука. Тиждень тому той перестав виходити на зв’язок під час польових спостережень за переміщенням вовчих зграй. У цих місцях зв’язок часто зникав, тож спершу затримку не вважали безнадійною. Але минали дні, а новин не було. Один із можливих маршрутів Назара пролягав якраз через цей віддалений район. Тепер автомобіль під кригою міг стати відповіддю на зникнення, якої ніхто не хотів знаходити…