Повернувшись додому, я знайшла бабусю на підлозі, але її дивне прохепотіння змусило мене прикинутися непритомною
«Трохи тугіше в талії, Катрусю». Голос Ірини був солодкий, як перестигла груша. «Я хочу, щоб усі ахнули. Це буде мій тріумф». Катерина стояла навколішки перед зовицею, тримаючи в роті шпильки. Руки її звично розгладжували складки важкого смарагдового атласу, поки Ірина крутилася перед дзеркалом у вітальні.
«Звісно», — пробурмотіла Катерина, виймаючи шпильку. «Зараз заколю». Кожен дотик до тканини, що облягала тіло ворога, викликав у неї фізичну нудоту.
Вона знала, для чого ця сукня. «Святкова», як сказала Ірина. «Для банкету на честь успішної оборудки».
Оборудки, яка позбавить Катерину та її родину даху над головою. Ірина сяяла. Вона схудла, зробила нову стрижку й тепер мала вигляд не втомленої невдахи-риєлторки, а хижої бізнеследі.
Вона вже подумки жила в новій реальності, де гроші течуть рікою, а старі борги забуті. «Ти знаєш, Катю, — Ірина недбало поправила локон, дивлячись на своє відображення, — я думаю, тобі варто змінити штори в цій кімнаті. Ці оксамитові пилозбірники вже нікуди не годяться. Світлі, легкі — ось що треба». Катерина стиснула тканину так сильно, що голка вколола палець.
Крихітна крапля крові виступила на шкірі. «Навіщо міняти? Нам подобаються ці штори. Дідусь їх любив».
«Ой, ну дідусь твій був старосвітчиною, царство йому небесне, — фиркнула Ірина. — Треба жити майбутнім, Катю. Майбутнім. От я, наприклад, відчуваю, що скоро все зміниться. Глобально». Вона підморгнула своєму відображенню, і Катерина побачила в дзеркалі цей погляд — тріумфальний, жадібний, сповнений зневаги до тих, хто не вміє жити.
«Повернися, будь ласка, — попросила Катерина. — Спинку треба перевірити». Ірина слухняно повернулася.
Катерина провела рукою по хребту зовиці, розправляючи блискавку. Один різкий рух — і можна було б увігнати шпильку глибоко, до кістки. Але Катерина лише акуратно заколола зайву тканину.
«Ідеально сидить, — сказала Катерина. — Ти будеш королевою».
«Я знаю», — вдоволено розсміялася Ірина.
«Дякую, люба. Ти все-таки майстриня. Шкода, що твій талант пропадає в цих стінах».
«Скоро ти дізнаєшся, на що здатен мій талант», — подумала Катерина.
Уголос вона запитала: «Чаю будеш? Того самого, твого улюбленого, з травами?»
Обличчя Ірини на мить застигло, але потім розпливлося в усмішці. «О, ти оцінила? Я ж казала, диво-засіб».
«Так». Катерина змусила себе подивитися їй просто в очі. «Я так добре сплю після нього. Просто провалююся. І Віра Андріївна теж. Дякую тобі, Іро. Ти так про нас дбаєш».
Ірина засяяла. У її очах зникли останні рештки настороженості. Вона повірила.
Вона остаточно повірила, що перед нею — дурна, вдячна вівця, яка сама підставляє шию під ніж. «Та що ти, ми ж сім’я! Для сім’ї нічого не шкода, — вигукнула вона, обіймаючи Катерину за плечі. — Неси чай, відсвяткуємо примірку».
Від неї пахло тими самими парфумами, що й тієї страшної ночі. На кухні Катерина тремтячими руками насипала заварку.
Вона чула, як у вітальні Ірина наспівує якусь веселу мелодію, кружляючи в недошитій сукні. «Смійся», — думала Катерина, заливаючи окріп. «Смійся, поки можеш…»
