Повернувшись додому, я знайшла бабусю на підлозі, але її дивне прохепотіння змусило мене прикинутися непритомною

Їй треба було записати зізнання Богдана. Або знайти спосіб забрати печатку. Але Ірина більше не залишала сумку без нагляду ні на секунду.

Катерина вирішила зосередитися на диктофоні. Їй потрібно було більше записів. Більше розмов.

Вона сховала диктофон в ігольницю — велику, м’яку подушечку у формі помідора, яка завжди лежала на її робочому столі. Це було ризиковано, але це було єдине місце, яке завжди перебувало в центрі подій, коли Ірина приходила на примірки. У неділю ввечері Богдан зайшов до майстерні.

Він був тверезий, але похмурий. «Катю, — почав він, переминаючись із ноги на ногу, — мені треба з тобою поговорити».

Катерина напружилася. «Про що?»

«Про нас. Про майбутнє», — відповів він.

Він підійшов до столу й машинально взяв до рук ігольницю-помідор. Почав стискати її, як антистрес. По спині Катерини пройшов холод.

Усередині помідора був диктофон. Якщо Богдан стисне подушечку сильніше, він відчує твердий корпус.

«Поклади, будь ласка, — м’яко сказала Катерина. — Там голки, вколешся».

«Та годі». Він і далі м’яв подушечку. «Катю, я тут подумав: може, нам переїхати? Продати цю квартиру, купити щось менше, але в новому районі».

Клац. Звук був тихий, але в тиші кімнати пролунав, як грім.

Богдан натиснув кнопку на диктофоні крізь тканину. «Що це?» Він насупився, стискаючи подушечку ще раз. Клац.

Усередині помідора загорівся крихітний червоний вогник, просвічуючи крізь червону тканину. Богдан завмер. Він подивився на ігольницю, потім на Катерину.

У його очах почало проступати розуміння. «Катю, — повільно вимовив він.

«Що там усередині?» Він потягнув за тканину, збираючись розірвати подушечку. У Катерини перехопило подих. «Якщо він знайде диктофон зараз, усе скінчено. Він зрозуміє, що вона знає. Він розкаже Ірині. І вони знищать докази, знищать її».

Треба було діяти миттєво. Брехати. Брехати так, щоб повірив навіть великий режисер.

«Не рви! — скрикнула Катерина, вихоплюючи ігольницю з його рук. — Ти зіпсуєш запис».

«Який запис? Ти мене записуєш?» — отетерів Богдан.

«Тебе?» Катерина нервово розсміялася. «Це мій робочий диктофон. Я надиктовую мірки, коли руки зайняті, а щоб не загубити пристрій, вшила його в подушечку».

Вона швидко вимкнула запис і потрясла помідором перед його носом. «Талія — шістдесят, стегна — дев’яносто. Потім переношу все в блокнот. Дуже зручно. А ти ледь його не зламав».

Катерина дивилася на нього з обуренням майстрині, якій заважають працювати. Агресія в очах Богдана змінилася розгубленістю.

«А чому він був увімкнений?»

«Перевіряла, чи чути голос крізь тканину. Ти зайшов і завадив. Вічно ти все псуєш, Богдане».

Пояснення було побутовим і досить правдоподібним. Богдан постояв хвилину, перетравлюючи почуте, потім відвів погляд.

«Вибач. Я не знав».

«Тепер знаєш. Дай працювати».

Він махнув рукою й вийшов із кімнати. Катерина опустилася на стілець, відчуваючи, як ослабли коліна.

Вона притисла ігольницю до грудей, відчуваючи, як б’ється серце, а всередині впирається твердий пластик. Це було надто близько. Вона дістала диктофон.

Червоний вогник блимав. Запис ішов увесь цей час. Його запитання: «Може, нам переїхати? Продати квартиру?» — було записане.

Це не було прямим зізнанням у підробці, але підтверджувало його намір розпорядитися квартирою. У цю мить телефон Катерини завібрував. Прийшло повідомлення від Руденка.

«Кравченко призначив Ірині крайній строк на вівторок, рівно на двадцять першу годину. На цей час у неї мають бути готові гроші й кліше. Після оплати й остаточного відтиску він відправить папери на реєстрацію. Це наш шанс. Будь готова».

Катерина стиснула телефон. Вівторок. Післязавтра.

Вона подивилася на портрет дідуся на стіні. Старий дивився на неї строго, але в його погляді їй вчувалася підтримка. «Я готова. Ми їх зустрінемо», — прошепотіла вона.

Вона взяла нову тканину, яскраво-червоний шовк. Це буде не сукня.

Це буде прапор їхньої перемоги. Або саван їхньої поразки. Гра входила у фінальну стадію…