Приїхавши до пам’ятника покійної дружини, чоловік помітив двох бідних близнючок. Причина їхнього приходу відкрила йому очі на таємне життя його дружини

— Сьогодні ми відкриваємо не просто клас, — промовив Микола. — Ми відчиняємо двері в місце, де починається світло. Лідія вірила: навіть найзагубленіше серце можна зігріти любов’ю. Тепер цей дім належить усім, хто шукає тепла.

Люди зааплодували. Павло стояв трохи осторонь і стискав у руках коробку. Усередині лежала стара фотографія: він, Лідія і дві зовсім крихітні дівчинки.

Він підійшов до Марти й Асі та простягнув знімок.

— Це ви. Тоді Лідія сказала: «У цих очах моє світло».

Марта взяла фотографію тремтячими пальцями. У її очах блиснули сльози, але вона усміхнулася.

— Значить, нехай це світло тепер буде для всіх дітей.

Павло кивнув, уже не намагаючись приховати сльози. Ася обійняла його й тихо сказала:

— Мама казала, що світло повертається, якщо його не боятися.

Вітер підняв над подвір’ям білі пелюстки. Дитячий сміх розлітався довкола, наповнюючи повітря життям.

Пізніше, коли сонце почало хилитися до заходу, всі разом вирушили на цвинтар. Дорога старою алеєю була м’яка й зелена. Біля могили Лідії поставили білі свічки. Дівчатка розклали їх у формі серця, а Микола поклав на камінь свіжі лілії.

— Лідо, — сказав він тихо, — ти зробила неможливе. Повернула нас до життя.

Марта й Ася опустилися навколішки.

— Мамо, ми будемо вчити інших так, як ти вчила нас, — сказала Марта…