Ранок після весілля почався з підготовки до поїздки, аж поки дзвінок із РАЦСу не змінив усі плани

Поліцейська машина поїхала з увімкненими маячками. Сирена швидко розчинилася в міському шумі, та в Оксани ще довго дзвеніло у вухах. Вона сиділа нерухомо, ніби тіло не одразу зрозуміло, що небезпека вже не поруч. Пальці, які до того міцно тримали кермо, почали тремтіти.

До її машини підійшов Тарас Степанович. Тепер його обличчя було не таким суворим, як у холі, але все одно стриманим.

— Оксано Андріївно?

Вона опустила скло повністю.

— Так.

— Я начальник служби охорони. Ваш лист отримали вчасно. Матеріали перевірили, доступи заблокували, людей підняли одразу. Ви діяли дуже точно.

Оксана слабо усміхнулася. Губи слухалися погано.

— Я просто не хотіла, щоб він утік.

— І правильно. Такі люди рідко зупиняються самі. Якщо знадобляться записи камер, документи щодо його працевлаштування, службові підтвердження — ми все передамо слідству. Компанія зацікавлена закрити це питання повністю.

— Дякую вам.

— Це вам дякую. Ви не лише себе врятували. Можливо, і нас від великих проблем.

Він коротко кивнув і повернувся до будівлі. Оксана лишилася сама в салоні. У машині все ще пахло Артемовим парфумом. Цей запах здавався нав’язливим, в’їденим у сидіння, у повітря, в ранок. Вона відчинила вікна — і в салон увірвався гарячий потік з вулиці: пилюжний, різкий, справжній. Він був неприємний, але чесний.

Вона глянула на годинник. До вильоту ще лишався час. Десь в аеропорту вже йшли люди з валізами, на табло змінювалися рядки, персонал оголошував посадки. Ще вчора вона уявляла, як вони стоятимуть у черзі вдвох, як Артем покладе руку їй на спину, як вона вперше за багато років дозволить собі не контролювати кожну дрібницю.

Тепер сама думка про ту поїздку викликала нудоту. Море, яке зранку здавалося початком щастя, стало декорацією нездійсненого пограбування.

Оксана відкрила застосунок авіакомпанії. Квитки були майже повністю неповоротні. Система попередила про штраф. Вона подивилася на суму й натиснула підтвердження. Гроші втрачені. Але це було ніщо порівняно з тим, що вона могла втратити.

Потім вона відкрила банківський застосунок, перевірила доступи, змінила паролі, вимкнула всі запити, які могли бути пов’язані з Артемом. Кожна дія повертала їй контроль. Не радість — до радості було далеко. Але контроль. Право знову розпоряджатися своїм життям…