Ранок після весілля почався з підготовки до поїздки, аж поки дзвінок із РАЦСу не змінив усі плани

Артем кинувся до машини, забувши і про гідність, і про обережність. Він смикнув ручку водійських дверцят. Замкнено. Ударив долонею по склу.

— Оксано! Відкрий! Це підстава! Вони брешуть! Швидко їдемо!

Вона сиділа за кермом рівно, не відкидаючись на спинку. На обличчі не було ні сліз, ні паніки. Вона дивилася на нього так, як дивилася на звіт, у якому нарешті виявила фальсифікацію: холодно, уважно, без жодного залишку довіри.

— Відкрий, я сказав! — крикнув він уже грубіше.

Оксана повільно підняла телефон. На екрані був відкритий банківський застосунок. Ті самі рахунки, до яких він так старанно підбирався, світилися перед ним кілька секунд — недосяжні, як зачинені двері сховища. Він завмер, уп’явшись поглядом у цифри.

Оксана подивилася йому просто в очі й натиснула бічну кнопку. Екран згас.

Обличчя Артема перекосилося.

— Ти здала мене, — прошипів він. — Ти навіть не розумієш, що зробила. Я тебе знищу.

Замість відповіді вона опустила телефон на коліна.

Сирена розрізала повітря. З-за рогу виїхала поліцейська машина й різко зупинилася біля входу, перекривши вільний виїзд. Двері розчахнулися. Кілька співробітників вийшли швидко — з тією зібраною жорсткістю, після якої сперечатися марно.

— Стояти! Руки вгору! — крикнув старший.

Артем смикнувся, озирнувся. За спиною стояли співробітники охорони. Попереду — поліція. Збоку — машина Оксани, зачинена й недоступна. Уперше за весь час він опинився не мисливцем, а загнаним звіром.

— Ви помилилися, — почав він, піднімаючи руки. — Я Артем Бойко, документи…

— На землю.

Він спробував сказати ще щось, але його поклали на асфальт швидко й жорстко. Клацнули кайданки. Пил прилип до обличчя, губа розбилася, дихання стало сиплим.

— Назаре Остаповичу Гнатюку, ви затримані за підозрою в шахрайстві, використанні підробних документів та ухиленні від утримання дітей, — промовив співробітник поліції. — Решту вам роз’яснять у відділку.

Його підняли. Він уже не був схожий на того чоловіка, який зранку стояв у її спальні й говорив про сімейну безпеку. Перед Оксаною стояв злий, наляканий чоловік, у якого відібрали здобич в останню мить.

Коли його повели до машини, він обернувся. Оксана опустила скло на кілька сантиметрів.

— Поїздка скасовується, Назаре, — сказала вона тихо. — Валізи передам слідству.

Він хотів відповісти, але його пригнули й посадили всередину. Двері грюкнули глухим металевим звуком…