Рідні зустріли мене запитанням, чому я живий, і цим видали плани, про які воліли б мовчати

Рука в мене здригнулася, і кошик зі святковою їжею я повільно поставив на тумбу біля великого дзеркала, намагаючись нічого не впустити. В очах рідних не було й сліду полегшення від того, що їхній син і брат повернувся неушкодженим після довгої служби. Я виразно побачив там інше — важке, непідробне розчарування.

Утім, у родині мене завжди вважали чимось на кшталт паршивої вівці, яка не вписується в їхні уявлення про успіх. До служби я багато років працював у сфері інформаційних технологій. Жив без надмірностей, не ганявся за дорогими брендами, а зароблене вкладав у криптовалюту й акції великих компаній. Батьки рішуче не хотіли розуміти ні мою роботу, ні обраний спосіб життя. Мама постійно дорікала мені за те, що я сиджу вдома в розтягнутій футболці, тоді як «нормальні люди» ходять в офіс у солідних костюмах. Для них я був безробітним диваком, який безцільно марнує життя перед екраном ноутбука.

Я щиро сподівався: бодай рішення стати сапером і вирушити на передову змусить їх мною пишатися. До того ж я привіз приголомшливу новину. Давні вкладення раптом принесли величезний прибуток, і нещодавно я офіційно задекларував дохід у розмірі трьохсот тисяч. Частиною цього несподіваного прибутку я збирався поділитися з близькими. Але батько заговорив раніше, різко обірвавши мої щасливі думки.

— Богдане, сину… Може, тобі все ж таки варто було там залишитися? Ну, наприклад, якось продовжити контракт… — Він відвів очі й ніяково потер долоні, ніби намагався відмити їх від бруду.

Усі троє разом звели голови й завмерли, з погано прихованим напруженням чекаючи моєї відповіді. Їхні погляди здалися мені відверто хижими, зовсім чужими. У ту мить усередині ніби назавжди зламалося щось дуже важливе, залишивши по собі крижану порожнечу. І тоді я несподівано для самого себе вирішив сказати саме те, що їм так відчайдушно хотілося почути.

— Не можу, — неголосно й хрипко відповів я, навмисне опускаючи плечі під тягарем нібито нестерпної втоми. — Коли ми розміновували один старий промисловий об’єкт, сталася аварія. Я надихався вкрай отруйними випарами від хімікатів, що там лишилися.

Я замовк на кілька секунд, зображаючи утруднене дихання.

— Через це в мене розвинулася рідкісна й надзвичайно агресивна хвороба легень. Лікарі нічого не приховували: мені залишилося максимум вісім місяців. Зупинити процес неможливо.

Щойно чудовиська брехня зірвалася з язика, я став стежити за кожним із них із холодною зосередженістю снайпера. На мізерну частку секунди на всіх трьох обличчях промайнули ледь помітні, але цілком справжні вдоволені усмішки. Напружені до того м’язи миттю розслабилися, ніби рідні щойно почули добру новину…