Розмова про спільне життя закінчилася несподівано, коли з’ясувалося, що свекруха потай розпоряджається квартирою нареченої
Ольга окинула поглядом вітальню, і останні ілюзії зникли. Вона згадала, як спритно Вадим тиснув на її почуття провини: казав, що сім’я потребує поступок, запитував, як вони виховуватимуть дітей, якщо вона не здатна ужитися з його сестрами, і пропонував довести, що вона не егоїстка.
Тепер колишні слова звучали зовсім інакше. Під красивими міркуваннями про близькість ховалася проста вимога: Ольга мала віддавати час, сили й гроші, а сім’я Вадима — користуватися цим без жодної вдячності. Три тижні вона намагалася стати для них своєю, хоча ніхто з них не зробив і кроку назустріч.
Виросла єдиною дитиною, Ольга мріяла про велику дружну рідню й тому повірила йому. Тепер же перед нею сидів чоловік, який перетворив турботу на обов’язок, а кохання — на зручний спосіб отримати хатню робітницю.
Вона не стала вимагати поваги, сперечатися про рівноправність чи вкотре пояснювати очевидне. Мовчки пішла до спальні, дістала з шафи валізу на коліщатках і розкрила її на ліжку.
На збори пішло рівно сім хвилин. Косметика, сукні й взуття швидко лягли всередину; блискавку Ольга смикнула так різко, що та жалібно скрипнула. Стук пластикових коліщат по паркету виявився гучнішим за телевізор.
Вона не складала речі акуратними стосиками й не перевіряла шафи по кілька разів. Усе справді важливе вміщалося в одній валізі, а забута дрібниця не вартувала ще одного вечора в цьому домі. З кожним рухом рішення піти ставало твердішим, і звична втома поступалася місцем майже крижаному спокою.
Із вітальні визирнули обидві сестри. Вадим відклав джойстик і підвівся на ліктях.
— Ти куди зібралася проти ночі?
Ольга вдягла куртку, поправила комір і подивилася нареченому просто у вічі.
— То що, притиратися в побуті до весілля — це обслуговувати твою рідню? Твої сестри не здатні навіть прибрати тарілки зі столу, а ти вважаєш це нормальним. Я повертаюся до себе.
Вона чекала хоча б спроби зупинити її або перепросити, але Вадим лише всміхнувся й відкинувся на подушку. На його обличчі з’явилося самовдоволення людини, певної, що від неї однаково нікуди не подінуться.
— Яка ж ти смішна! Куди ти зібралася повертатися? Мати вже поселила у твоїй квартирі квартиранта, отримала з нього оплату за два місяці й віддала йому ключі. Їй гроші на ремонт будинку потрібні, вона бригаду найняла. Тож сиди спокійно, нікуди ти не підеш. Краще йди сирники смаж — тепер твій дім тут…
