Дідусь приїхав до сина з подарунком для онуки, але її тихі слова змусили його терміново діяти.

— Добре, — відповів Павло Андрійович. — До кінця дня надішліть мені підтвердження, що ви почали офіційні дії. Якщо не отримаю — запускаю процедуру сам.

— Отримаєте.

Кабінет юриста містився на третьому поверсі старої ділової будівлі. Високі стелі, щільні штори, важкі книжкові шафи — такі, де книжки стояли так тісно, що здавалося: вийми один том, і решта посиплеться лавиною.

Сергія Борисовича Артем знав давно. Кілька років тому той допоміг йому в майновому спорі, і Артем запам’ятав головне: ця людина майже не витрачала слів на співчуття, зате вказівки давала точні, як креслення.

Артем виклав перед ним усе: фотографії медичного висновку, опис стану Віки, слова лікаря, свої записи.

Юрист мовчав. Кілька хвилин він розглядав знімки на телефоні, повертав екран, збільшував окремі рядки, ніби вивчав не документ, а рентгенівський знімок.

— Ви розумієте масштаб? — нарешті спитав він.

— Так.

— Це вже не сімейна сварка і не «розберемося вдома». Тут можлива кримінальна відповідальність за неналежне виконання батьківських обов’язків і жорстоке поводження. З обтяжливими обставинами.

Він зняв окуляри, поклав їх рівно перед собою й зчепив пальці.

— Хто знає?

— Лікар. Я. Тепер ви.

— Синові поки що не казали?

— Ні.

— І правильно. Зараз не треба. Чоловіки в таких історіях часто спершу захищають не людину, а власну картину світу. «Моя дружина не могла». «Ви неправильно зрозуміли». «Це помилка». Якщо прийти до нього з підозрами, він може замкнутися. Потрібні докази такої ваги, щоб сперечатися з ними було неможливо.

— З чого почнемо?

— Із покупок. Якщо краплі купували часто, це залишає слід. Потім — розклад Марини. Де була, з ким, коли. І ще дім. Документи, доступи, сімейні папери. Усе фіксувати.

Юрист висунув шухляду й дістав візитівку.

— Зателефонуйте цій людині. Його звати Ігор. Він збирає факти тихо й акуратно. Найважливіше — не базікає. У вашій ситуації це цінніше за будь-які таланти.

Артем узяв візитівку. Уже біля дверей юрист додав:

— І головне. Віку в той дім не повертати. Зовсім. Хоч би вам довелося вставати затемна й возити її через усе місто. Незручність пережити можна. Ризик для дитини — ні.

Увечері Артем повідомив лікареві, що юриста підключено.

Ігор зателефонував через два дні. Голос у нього був спокійний, майже безбарвний, без зайвих інтонацій.

— Артеме Миколайовичу, добрий день. Матеріали зібрано. Треба зустрітися.

Вони сіли в невеликому кафе на околиці. Прості пластикові столи, кава з автомата, шум старого холодильника біля стіни. Віка в цей час була в школі.

Артем очікував побачити людину помітну — з чіпким поглядом, упевненою ходою, обличчям із кіно про розслідування. Натомість навпроти сів чоловік, якого важко було запам’ятати. Звичайна куртка, звичайна стрижка, звичайний вік. Такий легко пройде повз камери й розчиниться в натовпі, бо оку нема за що зачепитися.

Ігор поклав на стіл теку. Не став готувати, не пом’якшував.

— Дивіться…