Дідусь приїхав до сина з подарунком для онуки, але її тихі слова змусили його терміново діяти.

На першій сторінці був чоловік. Близько сорока, доглянутий, дорогий одяг, упевнена розслабленість людини, яка звикла отримувати бажане без особливих зусиль.

— Роман Клімов, — сказав Ігор. — Керівник у комерційній компанії. Їхній зв’язок триває щонайменше сім місяців.

Далі — фотографії з датами. Марина і цей чоловік біля входу до готелю. Марина в машині. Марина у холі. Чеки. Час. Ночі, коли Олексій був у робочих поїздках.

— А тепер важливе, — вів далі Ігор, постукуючи пальцем по роздруківці. — Її зустрічі майже ідеально збігаються з покупками заспокійливих крапель. В одному й тому самому аптечному пункті біля дому. По кілька флаконів на тиждень. Для особистого вживання це надто багато. Якби доросла людина приймала стільки сама, вона б не жила нормальним життям.

Артем дивився на папери.

Зрада не була найстрашнішим. До неї, як не гірко, він майже виявився готовим.

Страшною була простота.

Марині потрібні були вільні вечори. Віка була вдома. Дитина заважала зустрічам, розмовам, поїздкам, особистому життю. Рішення знайшлося моторошно зручне: крапля в сік, ще крапля, ще. Дівчинка засинає рано. Мати вільна до ночі.

Не спалах жорстокості. Не божевілля. Просто розрахунок.

Від цього ставало ще млосніше.

— Він знає, що в неї є донька? — спитав Артем.

— Знає. Йому розповідали, що дівчинка вередлива, погано спить, постійно потребує уваги. Він, наскільки видно, не заглиблювався. Зайвих запитань не ставив.

— Авжеж, — глухо сказав Артем. — Так усім зручніше.

Він закрив теку. Ігор не заважав мовчанню. Просто сидів навпроти з паперовим стаканчиком кави, даючи людині час прийняти те, що прийняти неможливо, але необхідно.

— Оформіть офіційний звіт, — сказав Артем. — Фото, дати, місця, покупки. Щоб юрист міг одразу працювати.

— Уже роблю.

Дорогою додому Артем намагався згадати Марину іншою. Тією, яку Олексій колись привів знайомитися. Молода, зібрана, з жорсткою енергією людини, звиклої пробиватися самотужки. Вона тоді здалася Артемові сильною. Навіть сподобалася. Він не хотів заднім числом перетворювати минуле на суцільну брехню.

Коли саме життя, яке Марина будувала, перестало бути життям і стало вітриною? Новий дім. Кухня для гарних фотографій. Підписи про сімейний затишок. Чоловік вічно в роз’їздах. Донька — жива, галаслива, така, що потребує уваги, як і має потребувати дитина.

Артем розумів різницю між втомою і злочином.

Втомою не капають дитині в сік місяцями.

Удома він зайшов до гостьової кімнати. Віка була в школі, ліжко застелене нерівно, по-дитячому. Соня лежала на подушці строго посередині.

За кілька днів онука змінювалася просто на очах. Погляд став яснішим. Мова — швидшою. Сміх — гучнішим. Напередодні за вечерею вона розповідала про однокласника, який приніс до школи хом’яка в кишені, а той утік просто на уроці. Віка захлиналася від захвату, розмахувала виделкою, плуталася в деталях, починала спочатку.

Артем слухав і думав, що весь цей сміх у неї крали. Вечір за вечором. По краплі.

Він сів за кухонний стіл, відкрив ноутбук і почав робити те, що робив після кожного складного виклику на об’єкт: писати звіт.

Дата. Що виявлено. Що вжито. Хто підтверджує.

Лист за листом він надсилав самому собі, щоб потім ніщо не загубилося, не переплуталося, не розчинилося в емоціях.

Субота. Візит до Віки. Стан дитини…