Дідусь приїхав до сина з подарунком для онуки, але її тихі слова змусили його терміново діяти.

До середини тижня біль у спині нарешті відступив настільки, що Артем зміг не лише підвестися з підлоги, а й без прокльонів дійти до кухні. Кілька днів він лежав просто на килимі, бо на ліжку ставало гірше: під попереком — туго скручений рушник, над очима — вибілена стеля, якій він устиг розповісти все, що думав про старість, лікарні й власну вперту голову.

Щоосені одна й та сама історія. Варто було вогкості просочитися в стіни, як стара грижа нагадувала про себе так переконливо, ніби особисто ображалася на нього за всі роки нехтування. Щоразу Артем обіцяв собі: все, досить, час лягати на операцію. І щоразу, щойно ставало легше, знаходив десяток причин відкласти це рішення.

День народження онуки він через це пропустив.

Віці виповнилося сім. Син надіслав фотографії: торт із яскравою глазур’ю, ковпачки на дитячих головах, тонкі свічки, перед якими дівчинка заплющилася від старання. Артем гортав знімки, лежачи на підлозі, і відчував не просто досаду. Було таке відчуття, ніби він пропустив не свято, а шматок життя, який більше не повернеться і не повториться за жодного бажання.

Лише наступної суботи він наважився сісти за кермо.

Подарунковий пакет із великим бантом стояв біля дверей майже тиждень. Артем поставив його на переднє сидіння, навіщось пристебнув ременем і всміхнувся. Тридцять років він мав справу з промисловим холодом, тягав важкі деталі, розбирав компресори в рукавицях, просякнутих машинною оливою, а тепер віз плюшеву іграшку так обережно, ніби всередині лежала кришталева посудина.

Хоча, якщо чесно, крихким був не подарунок. Крихким було почуття провини, що розпирало йому груди.

Хвіртка біля заміського будинку відчинилася не одразу. Марина з’явилася на порозі після третього дзвінка. Телефон вона притискала плечем до вуха, в очах — поспіх, у голосі — роздратування, яке навіть не спробувала приховати.

— Вона нагорі, у себе, — кинула вона, махнувши кудись у бік сходів, і зникла в глибині будинку.

Ні привітання, ні запрошення зайти. Артем залишився в передпокої з пакетом у руці й мимоволі подумав, що за довге життя його зустрічали по-різному, але такої холодної ввічливості не виявляли навіть на найнеприємніших об’єктах. На складах, у цехах, у підсобках люди бодай показували, куди йти. Іноді навіть у правильний бік.

На дверях дитячої кімнати висіла паперова табличка: «Кімната Віки». Літери танцювали нерівно, одна завалилася набік, крапка над літерою перетворилася на кривувате сердечко. Артем постукав двічі — їхній із онукою старий умовний сигнал.

Двері відчинилися не одразу….