Лікар попросила чоловіка вийти. І поставила мені одне запитання

Я зрозуміла.

Дімі я так нічого й не сказала. Ближче до осені він разом із сім’єю переїхав жити до іншого міста. Писав мені в соціальних мережах, але я принципово не відповідала, а потім і зовсім видалила свою сторінку. Я не хотіла, щоб хоч щось у цьому світі нагадувало мені про те літо. Подругам не сказала. Бабусі теж не сказала. А потім, багато років по тому, не сказала й рідному чоловікові.

Ця таємниця була наче важкий камінь у кишені. Спершу він здавався маленьким — його можна було намагатися не помічати. Але з часом ставав дедалі важчим. Із кожним прожитим роком — дедалі нестерпнішим. Я просто звикла постійно ходити з ним, звикла до його тиску, звикла до того, що ніхто його не бачить. Мої плечі самі собою підіймалися, ніби в постійному очікуванні удару, і хоч як я намагалася випрямляти спину, за хвилину вони вперто повзли назад.

Я успішно вивчилася на вчительку. Вступила до педагогічного університету, чесно відучилася чотири роки й пішла працювати до початкової школи. Кожен мій день тепер складався з чужих дітей. Зошити, крейда, що кришилася в пальцях, подушечки пальців, постійно вкриті дрібними тріщинками. Костик із другого «А» часто приносив мені свої малюнки — кумедні криві будиночки з трубами, з яких валив густий помаранчевий дим. Маленька Оленка з першого «Б» щоранку міцно обіймала мене за ногу в коридорі й категорично не відпускала, поки голосно не продзвенить дзвінок. Мені щиро подобалася моя робота. Я була хорошою вчителькою — дуже терплячою й уважною. Можливо, все це тому, що я віддавала чужим дітям усю ту любов, яку так і не змогла віддати своїй власній дитині.

Іноді хтось із малюків довірливо тулився до мене на перерві, і всередині мене щось стискалося так боляче, що хотілося негайно вийти в порожній коридор і просто постояти в тиші біля вікна. Я виходила. Мовчки стояла. Потім поверталася до класу. Ніхто нічого не помічав.

З Єгором ми випадково познайомилися сім років тому. Спільні друзі привели його в гості на мій день народження. Він скромно сидів у кутку, весь час мовчав і їв салат. Усі навколо танцювали, голосно жартували, а він був захоплений салатом. А потім узяв і помив за всіма посуд — сам, без жодного прохання. Я зайшла на кухню, а він незворушно стоїть біля мийки в моєму квітчастому фартуху. Це виглядало безглуздо, але чомусь — абсолютно правильно.

Ідучи останнім, він підійшов і сказав мені:

— Це був хороший вечір. Можна я прийду до тебе ще?