Самотній хлопчик зустрів у лісі лева, і ця зустріч стала початком незвичайної історії

Пізніше лікар промив садна, зупинив кров, оглянув кісточку і зафіксував її. Пошкодження виявилося не таким страшним, яким могло бути, але біль однаково залишався сильним. Микиті дали ліки, поклали його і звеліли не рухатися.

Сон приходив нерівно, ніби крізь густий туман. Іноді він чув шепіт батьків поруч. Іноді знову бачив перед собою жовту траву, дерево, лев’ячу морду, що схилилася над ним, і блиск води між камінням.

Коли Микита остаточно опритомнів, першим його запитанням була зовсім не нога.

— Де левиця?

Мати завмерла. Батько перезирнувся з одним із працівників охорони. Микита злякався, що зараз йому не дадуть відповіді або скажуть те, чого він не зможе витримати.

Але йому пояснили: левиця весь цей час трималася неподалік від межі стоянки. Її обережно намагалися відтіснити, але вона не йшла далеко. Не нападала, не підходила надто близько — просто залишалася поруч, ніби чекала, поки переконається, що хлопчик більше не сам.

Від цих слів у грудях Микити розлилося дивне тепло.

Пізніше, коли йому дозволили трохи підвестися й подивитися з безпечного місця, він побачив її здалеку. Левиця стояла там, де починалася територія дикої природи. Спокійна, сильна, велична.

Вона не стала ручною. Не перетворилася на домашнього друга. Не перестала бути небезпечним диким звіром. Але для Микити вона назавжди залишилася тією, хто не дав йому загинути.

Він не знав, чи розуміє вона людські слова. Не знав, чи пам’ятає його так само, як він тепер пам’ятатиме її. І все ж тихо прошепотів: