Самотній хлопчик зустрів у лісі лева, і ця зустріч стала початком незвичайної історії

— Дякую.

Левиця не ворухнулася. Потім повільно повернула голову, ніби почула звук, який мав значення лише для них двох.

Увечері, коли біль трохи відступив, Микита розповів батькам усе від самого початку. Як побачив пташку. Як вирішив пройти всього кілька кроків. Як не помітив, що зайшов надто далеко. Як видерся на дерево і побачив левицю. Як злякався, спустився, побіг і впав. Як вона підійшла до нього, але не напала. Як лизнула обличчя, допомогла вибратися, змусила йти за собою. Як привела його до води. Як намагалася відвести від людей, що наближалися, бо не розуміла: для нього це не загроза, а порятунок.

Батьки слухали мовчки. Мати іноді затуляла обличчя долонею. Батько важко видихав і відвертався, приховуючи хвилювання. Ніхто не перебивав. Історія звучала майже неймовірно, але докази були поруч: розпухла нога, подряпане обличчя, сліди на сорочці й левиця, яка ще недавно стояла біля межі стоянки.

Микита довго не міг заснути. Він лежав у темряві й думав про те, як швидко звичайна цікавість може привести до біди. Згадував дерево, суху землю, біль, страх і ту першу секунду, коли побачив левицю над собою. Тоді йому здалося, що все скінчилося.

Але допомога прийшла саме звідти, звідки він найменше міг її чекати.

І в цьому було найбільше диво.