Скромна гостя на весіллі сироти виявилася людиною, чий подарунок ніхто не зміг проігнорувати

— Ну а який же? Нареченій теку з паперами дарувати — сором один.

— Ні, — Маша торкнулася кулона під блузкою. — Це був найвесільніший подарунок. Просто не на один день. На все життя.

Старенька відвернулася до вікна. Довго дивилася у двір, де вже зеленіло перше листя. Потім тихо сказала:

— Твоя мама б тобою пишалася.

У Маші защипало очі. Вона не стала ховати сліз. Тільки взяла Анну Павлівну за руку. Шкіра в тієї була суха, шорстка, пальці вузлуваті, натруджені. Рука двірнички, з якої сміялися. Рука жінки, яка колись злякалася, потім двадцять років несла свою провину й усе-таки знайшла в собі силу вийти в центр зали, де на неї кривили носи, й сказати правду.

За вікнами шумів звичайний двір. Хтось грюкнув під’їзними дверима, дитина заплакала біля гойдалок, машина здала назад із тонким писком. Життя не стало казкою. Попереду були суди, розмови, родинні рани, що гояться повільно й лишають рубці. Але тепер у Маші було те, що в неї намагалися відібрати з самого дитинства: ім’я матері, правда про себе, дім, який більше не здавався випадковою подачкою, і люди поруч, з якими не треба було згинати спину.

Вона подивилася на Артема. Він стояв біля дверей і пояснював хлопцеві з інтернату, як кріпиться поличка, терпляче показуючи на шурупи. Хлопець слухав насторожено — з таким самим виразом, який колись був у Маші на сходовому майданчику перед зачиненою квартирою.

Маша усміхнулася крізь сльози.

Анна Павлівна стисла її пальці.

— Ну що стоїмо? Гостей годуй. Справедливість справедливістю, а пироги холонуть.